Докладніше про Анрі Пуанкаре

Останні новини

Крок до життя на Марсі? Лишайники пережили симуляцію умов на Марсі

03 квітня 2025

Вперше дослідники продемонстрували, що деякі види лишайників можуть виживати в умовах, схожих на Марсіанські, включаючи вплив іонізуючого випромінювання, і зберігаючи метаболічно активний стан.

Нове дослідження, опубліковане в журналі IMA Fungus, підкреслює потенціал лишайників виживати та функціонувати на поверхні Марса, кидаючи під сумнів попередні припущення щодо непридатності для життя природи Марса та пропонуючи нові ідеї для астробіології та дослідження космосу.

Лишайники — це не окремий організм, а симбіотична асоціація між грибом і водоростями та/або ціанобактеріями, відомими своєю надзвичайною стійкістю до суворих умов, таких як пустелі та полярні регіони Землі. У цьому дослідженні грибковий партнер у симбіозі лишайників залишався метаболічно активним, коли піддавався впливу атмосферних умов, подібних до марсіанських, у темряві, включаючи рівні рентгенівського випромінювання, які очікуються на Марсі протягом одного року та сильної сонячної активності.

Докладніше про Анрі Пуанкаре

Видатний французький математик і астроном Жюль Анрі Пуанкаре народився 29 квітня 1854 р. (помер 17 липня 1912 р.) у м. Нансі, навчався в Політехнічній (1873—1875) та Гірничій (1875—1879) школах у Парижі. З 1881 р. викладав у Паризькому університеті, в 1886—1896 рр. — професор кафедри математичної фізики, з 1896 р. — професор кафедри математичної астрономії. 1887 р. Пуанкаре було обрано членом Паризької АН, з 1893 р. він був членом Бюро довгот.

Наукові праці Пуанкаре залишили яскравий слід майже в усіх галузях математики. Він одержав результати першорядного значення в теорії диференціальних рівнянь, трансцендентних функцій, топології, математичній фізиці, дав глибокий аналіз сучасних йому теорій оптичних та електромагнітних явищ. 1905 р. він одночасно з А. Ейнштейном і незалежно від нього дійшов основних висновків «постулата відносності», що привели до створення спеціальної теорії відносності.

Ім’я Пуанкаре в історії небесної механіки по праву можна поставити поряд з іменами Ньютона і Ейлера. Теорія періодичних орбіт, яку Пуанкаре розвинув, спираючись на свої дослідження диференціальних рівнянь, дала можливість глибше вивчати рух планет, супутників, комет, стійкість цього руху відносно збурень, зокрема стійкість Сонячної системи. Пуанкаре провів систематичний аналіз методів, за допомогою яких астрономи з часу Ньютона розв’язували основні задачі небесної механіки, дав бездоганне обґрунтування цих методів і показав межі їх застосування. Він розробив деякі практичні питання обчислення орбіт, доповнив теорію фігури Землі Клеро, зробив важливий внесок в теорію припливів. Підсумком астрономічних досліджень Пуанкаре були два тритомні твори: «Нові методи небесної механіки» (1892—1899) і «Курс небесної механіки» (1905—1910). Крім того, широко відомі його «Лекції про космогонічні гіпотези» (1911), які завершили цілий період розвитку космогонії, коли гіпотези ґрунтувалися головним чином тільки на законах механіки. Пуанкаре займався також філософськими проблемами науки і методологією наукового пізнання. Його філософські погляди, які одержали пізніше назву конвенціоналізму, були піддані глибокій критиці В. І. Леніним у праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм».

М. Г. Родрігес

Джерело: Короткий астрономічний календар 1979