Астрономічна картина дня від NASA. Перехід на сайт Astronomy Picture of the Day.

Останні новини

Космічний зонд OSIRIS-Rex прибув до астероїда Бенну

04 грудня 2018

Автоматична міжпланетна станція NASA OSIRIS-REx, перший посланець цього космічного агентства, який має доставити зразки ґрунту з астероїда на Землю, досягла 3 грудня 2018 р. своєї мети ― астероїда Бенну. Космічний зонд OSIRIS-REx (Origins, Spectral Interpretation, Resource Identification, Security-Regolith Explorer), який стартував із Землі у вересні 2016 р. і протягом 27 місяців подорожував Сонячною системою на шляху до Бенну, що обертається навколо Сонця між Землею та Марсом, тепер перебуває на відстані приблизно 20 кілометрів від астероїда.

Докладніше:

Тривала історія світла показує: Всесвіт пройшов пік зореутворення 10 мільярдів років тому

30 листопада 2018

Більша частина історії Всесвіту є історією світла зір, які мерехтять і світяться скрізь в космосі. Тепер астрономи використали це світло, яке пронизує весь спостережуваний простір і з часом накопичується, щоб створити шкалу часу для зір і галактик. Вона бере початок 10 мільярдів років тому.

 

Докладніше:

Пошук інформації на порталі

 

Хронологія астрономії

 

 

Подану нижче хронологію астрономії укладено на підставі кількох джерел (додатків 1—3 із книжки І.А. Климишина «Історія астрономії» [2-ге, виправлене видання. — Івано-Франківськ : «Гостинець», 2006. — 652 с.], Куликовский П.Г. «Справочник любителя астрономии» / Под ред. В.Г. Сурдина. Изд. 5-е, перераб. и полн. обновл.— М.: Эдоториал УРСС, 2002. — 688 с.), а також інформації з Інтернету. Особливість цієї хронології полягає в тому, що ми уточнюємо старі й додаємо до неї нові дані, а також оновлюємо її з огляду на нові важливі відкриття й події в астрономії.

 

У хронології використано скорочення:

  • АМС — автоматична міжпланетна станція;
  • а. о. — астрономічна одиниця;
  • ЄКА — Європейське космічне агентство;
  • КА — космічний апарат;
  • США — Сполучені Штати Америки;
  • СРСР — Союз Радянських Соціалістичних Республік;
  • РРФСР — Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка;
  • ФРН — Федеративна Республіка Німеччина;
  • NASA — National Aeronautics and Space Administration (Національне управління з аеронавтики і дослідження космічного простору США).

 

Час Подія
Листопад 2016 р. Міжнародний астрономічний союз уперше офіційно затвердив 227 назв зір.
18 жовтня 2016 р. Космічний зонд ЄКА «ЕкзоМарс» (ExoMars) прибув до Марса.
30 вересня 2016 р. Завершено космічну місію «Розетта» до комети Чурюмова-Герасименко.
25 вересня 2016 р. У Китаї став до ладу радіотелескоп FASТ (Five-hundred-meter Aperture Spherical Telescope) з діаметром антери 500 м.
4 липня 2016 р. Космічний зонд «Юнона» прибув до Юпітера й розпочав наукові дослідження.
11 лютого 2016 р. Оголошено про відкриття обсерваторією LIGO (Laser Interferometer Gravitational-Wave Observatory) гравітаційних хвиль.
7 грудня 2015 р. Японська автоматична міжпланетна станція «Акацукі» («Зоря») через п’ять років після запуску вийшла на орбіту планети Венера.
Листопад 2015 р. Одержано перший в історії астрономії знімок екзопланети, яка перебуває на етапі формування в газопиловому диску зорі LkCa15.
14 липня 2015 р. КА «Нові Горизонти» пройшов на відстані 12500 км від поверхні карликової планети Плутон.

 

30 квітня 2015 р.

Закінчено космічну місію MESSENGER. Космічний зонд, який стартував із Землі 3 серпня 2004 р. й прибув на орбіту Меркурія 18 березня 2011 р., розбився об поверхню планети.
23 квітня 2015 р. Американський міжпланетний зонд Dawn («Світанок») вийшов на орбіту навколо карликової планети Церера.
Квітень 2015 р. Хорхе Мартінс (Португалія) з колегами вперше у світі зареєстрував видиме світло від екзопланети (51 Пегаса b).
9 квітня 2015 р. КА «Нові Горизонти» (США) зробив перше в історії кольорове фото Плутона і Харона (з відстані 115 мільйонів кілометрів).
12 листопада 2014 р. Космічний модуль «Філи», доставлений до комети Чурюмова-Герасименко КА «Розетта» (ЄКА), здійснив посадку на ядро комети.

 

Серпень 2014 р.

Р. Мушотцкі, Тод Стромайер і Діра Пашам з США оголосили про відкриття на підставі багаторічних спостережень, виконаних космічною рентгенівською обсерваторією «Чандра», чорної діри проміжної маси (майже в 400 разів більшої за масу Сонця) в галактиці M82.
6 серпня 2014 р. КА «Розетта» ЄКА вийшов на орбіту комети 67P (у 1969 р. її відкрили київські астрономи Клим Чурюмов і Світлана Герасименко).
19 грудня 2013 р. На орбіту виведено космічний телескоп ЄКА «Global Astrometric Interferometer for Astrophysics» (Gaia, Гайя), призначений для астрометричних досліджень.
14 грудня 2013 р. Китайський КА «Чанґ’е-3» доставив на поверхню Місяця самохід Yutu («Юйту» — «Нефритовий заєць»).

 

Листопад 2013 р.

Чжіюан Li (Китай) з колегами відкрили джети, пов’язані з чорною дірою Молочного Шляху.
За результатами спостережень інфрачервоного орбітального телескопа WISE (Wide-field Infrared Survey Explorer, Ширококутний інфрачервоний оглядовий дослідник) створено єдиний каталог інфрачервоних об’єктів, відкритих телескопом.
Жовтень 2013 р. Завершив роботу космічний телескоп «Планк» (ЄКА), що досліджував реліктове випромінювання (космічний мікрохвильовий фон).

 

 

Вересень 2013 р.

КА «Вояджер-1» (США) вийшов у міжзоряний простір (перше повідомлення, що цей КА імовірно вже перетнув межу Сонячної системи з’явилося ще рік тому).
За допомогою 4-метрового телескопа в обсерваторії Серро-Тололо (Чилі), на якому встановили спеціально створену надпотужну цифрову камеру DEC (Dark Energy Camera), розпочато п’ятирічну програму з пошуку темної енергії.

 

Серпень 2013 р.

За допомогою шведського 20-метрового радіотелескопа, субміліметрової системи APEX і телескопа NTT (інфрачервоний діапазон) Європейської південної обсерваторії в Чилі виконано спостереження, що вказують на можливість утворення планет без прямої участі зір.

1 липня 2013 р.

Марк Шоуолтер з інституту SETI (США), вивчаючи знімки кілець Нептуна, зроблені Космічним телескопом імені Габбла впродовж 2004—2009 років, відкрив 14 супутник планети.

 

Червень 2013 р.

Французький космічний телескоп CoRoT (Convection Rotation and planetary Transits) припинив роботу (він був запущений в 2006 р. з метою пошуку екзопланет транзитним методом).

 

28 червня 2013 р.

На орбіту виведено новий американський КА Interface Region Imaging Spectrograph (IRIS, Спектрограф для отримання зображень хромосфери) для дослідження Сонця, на якому встановлено ультрафіолетовий телескоп з діаметром дзеркала 20 см, обладнаний спектрографом.

 

 

Квітень 2013 р.

Припинив роботу космічний телескоп «Гершель» (ЄКА) з поперечником дзеркала 3,5 м, що досліджував небесні тіла в інфрачервоних променях (його вивели на орбіту 19.05.2009 р.).
За допомогою австралійського радіотелескопа ATCA (Australia Telescope Compact Array) вперше в історії спостережень наднових зір отримано дуже чітке радіозображення (в довжині хвилі 7 мм) такого об’єкта (Наднова SNR 1987A).

 

 

Березень 2013 р.

За допомогою космічного телескопа ЄКА «Гершель» (Herschel Space Observatory) у зоряній системі GX 339-4 виявлено джет (потік речовини) в її основі, тобто в тій частині, що лежить найближче до чорної діри. Це зроблено вперше за всю історію спостережень джетів, які є результатом взаємодії чорної діри та речовини, що обертається навколо неї.
Майк Браун і Кевін Хенд (США) на підставі спостережень, отриманих за допомогою телескопа Кек-2, дійшли висновку, що на Європі (супутник Юпітера) є рідкий океан.

 

Січень 2013 р.

На підставі спостережних даних, отриманих космічними апаратами STEREO (Solar Terrestrial Relations Observatory), зроблено висновок про відсутність так званих вулканоїдів — астероїдів, що на думку деяких дослідників обертаються поблизу від Сонця. Якщо такі астероїди є, то їх поперечник не перевищує 5,7 км.

 

Листопад 2012 р.

Отримані американською АМС MESSENGER (MErcury Surface, Space ENvironment, GEochemistry and Ranging) дані однозначно вказали на те, що на північному полюсі Меркурія є лід (перші експериментальні дані, що свідчили на користь гіпотези про лід на Меркурії, отримано 1991 р. за допомогою радіотелескопа в Аресибо, що в Пуерто-Ріко).

6 серпня 2012 р.

Американська АМС Mars Science Laboratory (MSL, Марсіанська наукова лабораторія) «Допитливість» (запущено 26.11.2011 р.) здійснила посадку на Марс.
Липень 2012 р. Біля карликової планети Плутон за допомогою Космічного телескопа імені Габбла відкрито п’ятий супутник (отримав назву Стікс).

 

Липень 2012 р.

Американський космічний рентгенівський телескоп NuSTAR (the Nuclear Spectroscopic Telescope Array), призначений для пошуку й дослідження чорних дір, нейтронних зір, гамма-спалахів, а також вивчення Сонця, вперше включив свої детектори і зробив перші знімки.
6 червня 2012 р. Відбулося останнє в ХХІ ст. проходження Венери по диску Сонця (наступне буде 2117 року).

 

Березень 2012 р.

У Чилі розпочато будівництво Гігантського магелланового телескопа (The Giant Magellan Telescope, GMT), що матиме сегментне (сім окремих дзеркал діаметром 8,4 м кожне) головне дзеркало, еквівалентний діаметр якого становитиме понад 20 метрів.

Грудень 2011 р.

Франсуа Фрессен (США) із співробітниками за допомогою космічного телескопа «Куплер» відкрили дві перші «скелясті» (з твердими поверхнями) екзопланети (Kepler-20e і Kepler-20f).
Листопад 2011 р. Російський космічний радіотелескоп «Спектр-Р» (запущений на орбіту 18 липня 2011 р.) виконав перші спостереження в режимі інтерферометра.
8 листопада 2011 р. Росія відправила до Марса АМС «Фобос-Ґрунт», але апарат не вийшов на орбіту польоту до планети (його залишки, що не згоріли в атмосфері Землі, упали в океан 15.01.2012 р.).

Жовтень 2011 р.

Добровільні помічники ЄКА, які працюють у рамках програми «Ситуаційна космічна обізнаність» (Space Situational Awareness), вперше відкрили астероїд (2011 SF108).

 

3 жовтня 2011 р.

Розпочато спостереження на ще не повністю введеному в дію радіотелескопі ALMA (Atacama Large Millimeter/sub-millimeter Array, Великий міліметровий та субміліметровий масив Атакама).
5 серпня 2011 р. Американська АМС «Юнона» (Juno) стартувала до Юпітера.

 

Липень 2011 р.

За допомогою Космічного телескопа імені Габбла відкрито четвертий супутник Плутона (він отримав назву Цербер).
Американський міжпланетний зонд Dawn («Світанок») вийшов на орбіту навколо астероїда Веста і став першим в історії штучним супутником у Головному поясі астероїдів.

 

Червень 2011 р.

У Чилі став до ладу Оглядовий телескоп Дуже великого телескопа (VLT Survey Telescope, VST) Європейської південної обсерваторії, оснащений 268 мегапіксельною камерою OmegaCAM.

 

Травень 2011 р.

Девід Беннетт (США) з колегами відкрив новий клас астрономічних об’єктів — темні юпітероподобні екзопланети, що гравітаційно не пов’язані з будь-якими зорями і самостійно дрейфують у космічному просторі.
7 квітня 2011 р. Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй оголосила 12 квітняМіжнародним днем польоту людини в космос.

18 березня 2011 р.

На орбіту довкола Меркурія вийшов КА «MESSENGER» (MErcury Surface, Space ENvironment, GEochemistry, and Ranging), що виконував дослідження планети до весни 2015 р.
6 лютого 2011 р. Американські КА-близнюки Stereo (запущені в 2006 р.) досягли положення на орбіті, за якого Сонце міститься точно між ними.
Січень 2011 р. Рені Вебер (США) і Рафаель Ґарсіа (Франція) вперше знайшли докази того, що Місяць має розжарене металеве ядро, оточене шаром рідкої мантії.
Грудень 2010 р. З’ясовано, що загальна кількість зір у Всесвіті, мабуть, утричі більша, ніж на це вказували попередні оцінки астрономів.

 

Вересень 2010 р.

На орбіту Землі виведено американський КА для постійного моніторингу космічного сміття — перший орбітальний апарат, відправлений у космос з метою створення американської системи супутникового моніторингу навколоземного космічного простору (Space-Based Space Surveillance Satellite, SBSS).

 

26 травня 2010 р.

Стратосферна обсерваторія для інфрачервоної астрономії SOFIA (Stratospheric Observatory for Infrared Astronomy), спільний проект NASA і німецького аерокосмічного агентства, виконала свої перші спостереження.

 

13 травня 2010 р.

У США став до ладу телескоп Pan-STARRS 1 (PS1), призначений для автоматичного сканування небесної сфери і виявлення об’єктів, що змінюють своє місце положення або яскравість.

 

 

 

Квітень 2010 р.

Визначено місце для розташування «Європейського надзвичайно великого телескопа» (EuropeanExtremelyLargeTelescope, E-ELT) — найбільшого телескопа Європейської південної обсерваторії. Його буде споруджено на вершині гори Армазонес (Cerro Armazones) у пустелі Атакама (Чилі).
Космічна сонячна обсерваторія NASASDO (Solar Dynamics Observatory — обсерваторія для вивчення динамічних процесів, що відбуваються на Сонці), яку було запущено на орбіту 11.02.2010 р., передала на Землю перші знімки світила з високою роздільною здатністю.

14 лютого 2010 р.

Розпочато спостереження й отримано перші зображення від американського космічного інфрачервоного телескопа WISE (Wide-field Infrared Survey Explorer).
Січень 2010 р. Уперше отримано спектр екзопланети (біля зорі HR 8799).
12 травня 2009 р. Розпочав спостереження космічний телескоп «Кеплер» (США), призначений для пошуку екзопланет.

 

Лютий 2009 р.

За результатами польоту японського місячного зонда «Кагуя» (Kaguya) уперше укладено детальну топографічну карту поверхні Місяця з раніше недослідженими ділянками південного й північного полюсів. Також виявлено гравітаційні аномалії зворотної сторони Місяця.

 

Грудень 2008 р.

Підтверджено гіпотезу про механізм підтримки «порядку» в кільцях Сатурна: їх строга форма є результатом узгодженості руху окремих частинок — складових кільця, і орбітального руху довколишніх супутників планети-гіганта.

 

Листопад 2008 р.

Крістіана Маруа (Канада) з колегами за допомогою наземних телескопів «Джеміні» (Gemini North) обсерваторії Gemini й телескопа «Кек-ІІ» (Keck II) обсерваторії Кека на Гаваях, уперше в історії астрономії отримали знімки планетної системи з трьох планет навколо зорі (HR 8799 з сузір’я Пегаса).
Жовтень 2008 р. Дана Бекман (США) з колегами виявила в системі зорі Епсилон із сузір’я Еридана два пояси малорозмірних тіл — астероїдів.

 

Липень 2008 р.

Міжнародна група дослідників під керівництвом Макото Кіcимото з Інституту радіоастрономії Макса Планка вперше отримала докладне зображення акреційного диска — речовини, що оточує чорну діру.

 

Лютий 2008 р.

Наомі Маклюр-Ґріффітс (Австралія) та її колеги відкрили й виміряли величезний струмінь водню, що витікає з Магелланових Хмар і тягнеться аж до диска нашої галактики.

25 січня 2008 р.

У Парижі підписано Угоду між Урядом України і Європейським космічним агентством (ЄКА) про співпрацю у використанні космічного простору в мирних цілях.

 

Травень 2007 р.

Уперше на диску екзопланети виявлено окреме утворення (пляму на диску екзопланети HD 189733b) за даними спостережень в інфрачервоному діапазоні, виконаними за допомогою космічного телескопа Спітцер.

 Квітень 2007 р.

Відкрито першу екзопланету (Gliese 581c) — «супер Землю» (її маса приблизно уп’ятеро більша, ніж маса Землі).

Січень 2007 р.

Міжнародна група вчених на підставі даних, отриманих за допомогою Космічного телескопа імені Габбла, склала першу тривимірну карту розподілу темної речовини у Всесвіті.

 

26 жовтня 2006 р.

Запущено два космічних апарати STEREO (Solar TErrestrial RElations Observatory, тобто «обсерваторія сонячно-земних взаємодій») з метою вивчення сонячних корональних викидів, які впливають на стан космічної погоди в околицях Землі, а також призводять до появи магнітних бур.

 

Жовтень 2006 р.

Американським астрофізикам Джоржду Ф. Смуту і Джону С. Мейзеру за відкриття анізотропії космічного мікрохвильового фонового випромінювання присуджено Нобелівську премію з фізики 2006 року.
24 серпня 2006 р. XXVI Генеральна асамблея Міжнародного астрономічного союзу ухвалила рішення про те, що Плутон є карликовою планетою Сонячної системи.
19 січня 2006 р. До Плутона запущено космічний зонд «Нові горизонти».
2005 р. За допомогою Космічного телескопа імені Габбла відкрито другий (Нікс) і третій (Гідра) супутники Плутона.
30 червня 2004 р. Американська АМС «Кассіні» вийшла на орбіту Сатурнай продовжує роботу до сьогодні.

 

14 лютого 2000 р.

Зонд NEAR-Шумейкер вперше став штучним супутником астероїда (433 Ерос) і протягом року виконував його докладне дослідження з орбіти, закінчивши роботу 12 лютого 2001 р. посадкою на Ерос.        
1999 р. Запущено орбітальну рентгенівську обсерваторію «Чандра» (США).

 

 

 

1998 р.

Сол Перлмуттер (США) з колегами і незалежно Адам Райс (США) і Брайан Шмідт (Австралія) з колегами відкрили факт прискореного розширення Всесвіту.
Відкрито чорну діру в центрі Молочного Шляху на базі обробки вимірів параметрів руху 200 зір у центрі Галактики, проведених у 1992—1998 рр. співробітниками інституту позаземних цивілізацій ім. Макса Планка в Гаршинзі (Німеччина).
Початок уведення в дію Дуже Великого Телескопа Європейської південної обсерваторії (Very Large telescope — ESO), який складається з 4-х дзеркал діаметром 8,2 м кожне.
1997 р. Відкрито новий тип небесних об’єктів — магнетари.

 

4 липня 1997 р.

АМС «Марс Патфайндер» (США) доставила на поверхню Марса наукову станцію ім. Карла Сагана і перший автоматичний самохідний апарат «Соджернер» для дослідження хімічного складу ґрунту.
Березень — квітень 1997 р. Спостереження однієї з найяскравіших комет XX століття — комети Гейла —Боппа.
7 серпня 1996 р. Девід Маккей (США) повідомив про відкриття в антарктичному метеориті ALH 84001 скам’янілих решток марсіанських мікроорганізмів.
23 січня 1996 р. Побачив перше світло другий 10-метровий телескоп Кек-ІІ на о. Гаваї (США).

1996 р.

Андреа Дюпрі та Рональд Гілліленд (США) за допомогою Космічного телескопа імені Габбла вперше отримали пряме зображення диска зорі (Бетельгейзе).

 

2 грудня 1995 р.

У точку Лагранжа L1 системи Сонце—Земля запущено КА SОНО (Solar and Heliospherie Observatory) для неперервного й докладного вивчення Сонця й навколосонячного простору (NASA і ЄКА).
Жовтень 1995 р. Мішель Майор і Дідьє Квелоц (Швейцарія) за коливанням променевої швидкості зорі 51 Пегаса вперше відкрили біля нормальної зорі планету типу Юпітера.
1995 р. Відкрито перший коричневий карлик (обсерваторія Роке де лос Мучачос, Іспанія).
1994 р. КА «Клементина»(NASA) відкрив лід на південному полюсі Місяця.

 

16—23 липня 1994 р.

Фрагменти комети Шумейкерів—Леві-9, розірваної в 1992 р тяжінням Юпітера й відкритої в 1993 р. у вигляді ланцюжка уламків, як і було передбачено, врізалися в атмосферу Юпітера. Астрономи вперше спостерігали зіткнення комети з планетою.

 

1993 р.

Уперше в астероїда виявлено природний супутник (АМС «Галілео», пролітаючи 28 серпня 1993 р. повз астероїд 243 Іда, отримав зображення, на яких пізніше було відкрито його супутник Дактиль.

 

1992—2000 рр.

Виявлено кілька сотень великих (до 700 км в діаметрі) астероїдів за орбітою Нептуна і навіть Плутона (в основному зусиллями Джейн Луу і Девід Джуїт, США). Гіпотеза про пояс Койпера отримала доказ.
1992 р. Алекс Вольщан (США) відкрив першу позасонячну планету біля радіопульсара РSR 1257 + 12 за коливанням частоти його випромінювання.
1991 р. В обсерваторії імені В.М. Кека на острові Гаваї (США) став до ладу 10-метровий телескоп Кек-1 (наукові спостереження на телескопі розпочато в березні 1993 р.).
7 квітня 1991 р. Запущено гамма-обсерваторію (Gamma-ray observatory, GRO) «Комптон» (США) для вивчення космічних джерел γ-випромінювання.

 

Грудень 1990 р.

За допомогою обсерваторії ASTRO (США), що працювала на облавку багаторазових транспортних космічних кораблів «Колумбія» та «Індевор» (травень 1995), отримано широкоформатні зображення неба в короткохвильовому УФ-діапазоні.
1990 р. За допомогою АМС «Магеллан» (США) на поверхні Венери виявлено велетенські кратери та сотні згаслих вулканів.
1 червня 1990 р. Запущено орбітальну рентгенівську обсерваторію ROSAT (Німеччина, Великобританія, США).
24 квітня 1990 р. На навколоземну орбіту запущено Космічний телескоп імені Габбла (США) з діаметром дзеркала 2,4 м.
9 серпня 1989 р. ЄКА запустило КА «Hiрраrсоs» (High Precision Parallax Collecting Satellite), супутник для високоточних визначень паралаксів зір.
5 травня 1989 р. До Венери запущено КА «Магеллан» (США), який став її супутником і отримав радіолокаційну карту поверхні планети.

31 березня 1987 р.

Астрофізичний модуль «Квант» масою 11 т виведено на навколоземну орбіту й зістиковано з орбітальним комплексом «Мир» для виконання астрофізичних досліджень (СРСР).
23 лютого 1987 р. У Великій Магеллановій Хмарі спалахнула наднова зоря.
8—14 березня 1986 р. Дослідження комети Галлея під час польоту крізь голову комети КА («Вега-1» і «Вега-2», СРСР; «Джотто», ЄКА).

24 січня 1986 р.

КА «Вояджер-2» (США) отримав зображення Урана, його супутників і кілець (було відкрито 10 нових супутників і ще одне кільце, досліджено магнітосферу Урана).

 

11 вересня 1985 р.

Перше вивчення кометної речовини під час польоту КА ICE (США) крізь хвіст і голову комети Джакобіні — Ціннера на відстані 8 тис. км від її ядра (дослідження магнітного й електричного полів, плазми й пилових частинок, взаємодії комети з сонячним вітром).
11 і 15 червня 1985 р. На поверхні Венери виконали аналіз ґрунту посадкові модулі КА «Вега-1» і «Вега-2» (СРСР). З них в атмосферу Венери випущено аеростатні зонди (Франція).
1984 р. Уперше виявлено протопланетний диск навколо зорі (β Живописця).
22 липня 1984 р. Із Землі під час затемнення зорі відкрито 5 вузьких кілець-арок Нептуна.

23 березня 1983 р.

Запущено КА «Астрон» (СРСР) для виконання астрофізичних досліджень. На ньому були встановлені дводзеркальний ультрафіолетовий телескоп і рентгенівські спектрометри.
25 січня 1983 р. Запущено обсерваторію IRAS (Infra Red Astronomical Satellite) для інфрачервоних оглядів неба (США, Нідерланди, Великобританія).
1981 р. АМС «Венера-13» і «Венера-14» (СРСР) здійснили м’яку посадку на Венеру й передали кольорові панорамні знімки ділянок поверхні планети.
1980 р. Алан Гут (США) і Андрій Лінде (СРСР) заклали основи теорії інфляційного Всесвіту.

Листопад 1980 р.

КА «Вояджер-1» (США) пролетів повз Сатурн і показав, що планета має велику кількість кілець (за даними КА «Вояджера-2» їх кількість становить кілька тисяч).
5 березня 1979 р. КА «Вояджер-1» (США) відкрив кільця Юпітера.
26 листопада 1978 р. Запущено рентгенівську обсерваторію «Айнштайн» (США) з телескопом високої кутової роздільної здатності.
22 червня 1978 р. Джеймс Крісті (США) відкрив супутник Плутона — Харон.

26 січня 1978 р.

Запущено обсерваторію IUE (International Ultraviolet Explorer) з телескопом діаметром 45 см і чотирма УФ-спектрографами в діапазоні 100—3000 Ǻ (NASA, ЄКА і Великобританія).

1975 р.

Стефан Грегорі та Лаярд Томпсон (США) відкрили істотну неоднорідність розподілу галактик у просторі — наявність велетенських «порожнеч» — войдів.
10 березня 1977 р. Відкрито кільця Урана під час покриття ними зорі SАО 158687 (США й одночасно Австралія, Індія та Південно-Африканська Республіка).
1 лютого 1977 р. Чарльз Коваль (США) відкрив астероїд Хірон (перший об’єкт з групи Кентаврів), орбіта якого лежить між орбітами Сатурна й Урана.

 

Лютий 1977 р.

У складі САО став до ладу радіотелескоп «РАТАН-600». У сантиметровому діапазоні відкрито радіогрануляцію на Сонці й виявлено радіовипромінювання супутників Юпітера Іо та Європи.
1976 р. У САО АН СРСР став до ладу 6-метровий рефлектор («Большой телескоп азимутальный, БТА) на альтазимутальному монтуванні.
20 липня і 3 вересня 1976 р. Отримано зображення Фобоса й Деймоса з поверхні Марса після м’якої посадки американських КА «Вікінг-1» і «Вікінг-2», виконано безуспішні пошуки ознак життя на планеті.
1975 р. За допомогою ШСЗ виявлено короткочасні спалахи γ-випромінювання об’єктів, що одержали назву барстери (США).
22 і 25 жовтня 1975 р. КА «Венера-9» і «Венера-10» (СРСР) передали перші зображення поверхні Венери, а під час спуску досліджували атмосферу планети.

 

1974 р.

Брендон Картер (Англія) незалежно сформулював антропний принцип.
Андрій Сєверний, Валерій Котов і Теодор Цап (КрАО) відкрили глобальні пульсації Сонця з періодом 160 хв та амплітудою зміни радіуса ±10км.
Стівен Хокінг (Англія) зробив висновок про «випаровування» чорних дір.
20 березня 1974 р. КА «Марінер-10» (США) передав зображення Меркурія з близької відстані, на яких видно численні кратери.
4 грудня 1973 р. КА «Піонер-10» (США) пройшов поблизу Юпітера й передав на Землю зображення планети, дослідив атмосферу й магнітосферу.
1973 р. Рашид Сюняєв і Микола Шакура (СРСР) створили теорію дискової акреції газу на компактні об’єкти.
14 травня 1973 р. Запущено пілотовану орбітальну станцію «Скайлеб» (США) з комплексом сонячних телескопів для різних діапазонів випромінювання.

16 січня 1973 р.

«Луноход-2» (СРСР), доставлений на поверхню Місяця КА «Луна-21», пройшов за 5 місячних діб 37 км і, окрім вивчення місячної поверхні, досліджував яскравість нічного неба на Місяці у візуальному та ультрафіолетовому діапазонах.
22 липня 1972 р. АМС «Венера-8» (СРСР) здійснила посадку на поверхню планети.

 

1972 р.

Аркадій Долгінов (СРСР) відкрив магнітне поле Марса.
Виявлено інтенсивне рентгенівське джерело СуgХ-1 (потік у 104 разів більше сонячного), першого кандидата в чорні діри.
2 грудня 1971 р. Перша м’яка посадка космічного апарата на поверхню Марса («Марс-3», СРСР).
16 листопада 1971 р. Космічний зонд «Марінер-9» (США) передав велику кількість знімків поверхні Марса.
1971 р. Відкрито перші рентгенівські пульсари Неr Х-1 і Cen Х-3.
12 грудня 1970 р. Запущено ШСЗ «Ухуру», призначений для рентгенівської астрономії (США).

 

1970 р.

Вікторій Шварцман (СРСР) теоретично передбачив рентгенівське випромінювання від пульсарів у подвійних системах.
Антуан Лабейрі (Франція) запропонував метод спекл-інтерферометрії для вимірювання діаметрів зір і вимірювань відстаней між компонентами подвійних зір.
10 листопада 1970 р. Радіокерований із Землі «Луноход-1» (СРСР), доставлений на поверхню Місяця КА «Луна-17», пройшов 10,5 км і виконав панорамне знімання поверхні.
24 вересня 1970 р. КА «Луна-16» (СРСР) за допомогою апарату, що повертається, доставила на Землю зразки місячних порід.
1970 р. Під час запуску ракет в ультрафіолетовому діапазоні виявлено лінії поглинання молекул водню Н2.
Вересень 1969 р. Виявлено лінії поглинання формальдегіду Н2СО в радіовипромінюванні Sgr А, Sgr В2 і W 51.
21 липня 1969 р. Висадка на поверхню Місяця американських астронавтів (Ніл Армстронг, Едвін Олдрін; в кораблі «Аполлон-11» на орбіті залишався Майкл Коллінз).

1969 р.

Пульсар в Крабоподібній туманності ідентифіковано в оптичному діапазоні.
Виявлено радіолінії 1,35 см води Н2О від кількох галактичних джерел (А. Чеунг та ін., США).

1968 р.

Пульсари ідентифіковано з нейтронними зорями, що швидко обертаються і мають сильне магнітне поле.
Відкрито міжзоряні молекули аміаку NН3 (А. Чеунг та ін., США).
13 жовтня 1967 р. АМС «Венера-4» (СРСР) здійснила посадку на поверхню Венери, провівши дослідження параметрів атмосфери планети.

 

 

1967 р.

Андрій Сахаров (СРСР) висловив ідею, за якою баріонна асиметрія Всесвіту обумовлена порушенням СР-інваріантності й не зберіганням баріонного заряду.
В СРСР вийшла в світ «Повна карта Місяця», а також створено глобус Місяця.
Джоселін Белл, Ентоні Г’юїш та ін. (Кембридж, Англія) відкрили перші пульсари, підтвердивши передбачення Вальтера Бааде і Фріца Цвіккі (1933 р.) про зв’язок нейтронних зір зі спалахами Наднових.
3 червня 1966 р. Засновано Спеціальну астрофізичну обсерваторію (САО) АН СРСР на Північному Кавказі.
1966 р. Початок балонної астрономії з висот 20 км (Володимир Крат, СРСР).
3 лютого 1966 р. Перша м’яка посадка космічного апарата на поверхню Місяця (КА «Луна-9», СРСР). Телепередача місячного ландшафту.

1965—1966 рр.

Арно Пензіас і Роберт Вілсон (США) відкрили передбачене теорією «гарячого Всесвіту» мікрохвильове теплове випромінювання з температурою 2,7 К (Йосип Шкловський назвав його «реліктовим»).
20 липня 1965 р. КА «Зонд-3» (СРСР) виконав фотографування зворотного боку Місяця.

 

15 липня 1965 р.

За допомогою (КА «Марінер-4», США) відкрито кратери на Марсі, виконано дослідження його атмосфери, остаточно спростовано гіпотезу про можливість розвинених форм життя на Марсі в наш час.
18 березня 1965 р. Перший вихід людини у відкритий космос (Олексій Леонов, СРСР).

1965 р.

За допомогою радіолокації, виконаної нерухомим радіотелескопом діаметром 305 м в Аресибо (Пуерто-Ріко, США), визначено період (59,3 ± 2d) обертання Меркурія.
13 вересня 1963 р. Кримська астрофізична обсерваторія (СРСР) виконала першулазернулокаціюМісяця.

 

 

 

 

 

1963 р.

Запропоновано (Микола Кардашев, Геннадій Шоломицький і Леонід Матвієнко, СРСР) схему радіоінтерферометрів з наддовгою базою («глобальний інтерферометр»).
Чарлз Таунс (США) відкрив передбачене в 1949 р Йосипом Шкловським радіовипромінювання міжзоряних молекул гідроксилу ОН на хвилі 18 см.
Відкрито рентгенівське джерело Tau Х-1 в Крабоподібній туманності й підтверджено джерело Sco Х-1 (Герберт Фрідман з співробітниками під час позаатмосферних дослідженнях з ракет, США).
Беніамін Маркарян (СРСР) відкрив галактики з ультрафіолетовим надлишком нетеплового випромінювання ядер.
Мартін Райл (Англія) і Мартен Шмідт (США) відкрили інтенсивні й компактні об’єкти нового типу — квазари — найвіддаленіші від нас космічні тіла.

 

 

1962 р.

Микола Кардашев (СРСР) запропонував класифікацію гіпотетичних космічних цивілізацій за рівнем їхньої енергетичної могутності.
Відкрито перше галактичне джерело рентгенівського випромінювання в сузір’ї Скорпіона (Sco Х-1) — початок рентгенівської астрономії (Ріккардо Джакконі, X. Гурський, Ф. Паоліні, Бруно Россі, США).
1961 р. Казімєж Кордилевський (Польща) відкрив пилові супутники Землі поблизу точок лібрації L4 і L5 (аналогічно троянцям на орбіті Юпітера).
26 квітня 1961 р. Герберт Фрідман (США) за даними АМС «Експлорер-11» виконав перші виміри дифузного космічного γ-випромінювання.

 

18—26 квітня 1961 р.

Володимир Котельников з співробітниками (СРСР) виконав радіолокацію Венери, Меркурія, Марса і Юпітера, уточнивши значення а. о. (149599 300 ± 2000 км.) й визначивши період обертання Венери (243 ± 0,5d, у зворотному напрямку).
12 квітня 1961 р. Перший політ людини в навколоземний космічний простір на космічному кораблі «Восток-1» (Юрій Гагарін, СРСР).
8 квітня 1960 р. Френк Дрейк (США) здійснив першу спробу пошуку штучних радіосигналів на хвилі 21 см від найближчих зір.
1960 р. Сергій Всехсвятський (СРСР) передбачив існування кілець Юпітера (їх відкрили 5 березня 1979 р. з допомогою американської АМС «Вояджер-1»).
11 жовтня 1959 р. Космічний апарат «Луна-3» (СРСР) виконав фотографування більшої частини зворотного боку Місяця.

 

1959 р.

Сергій Жевакін (СРСР) розробив теорію пульсаційної зоряної змінності.
Микола Кардашев (СРСР) показав, що міжзоряний водень має випромінювати рекомбінаційні радіолінії (при переходах електронів між дуже високими рівнями).
Уперше виконано радіолокацію Сонця (США).
1958—1960 рр. Відкрито радіаційні пояси Землі (Джеймс Ван Аллен, США; Сергій Вернов і Олександр Чудаков з співробітниками, СРСР).
1958 р. Віктор Амбарцумян (СРСР) встановив важливу еволюційну роль ядер галактик.
23 жовтня і 4 листопада 1958 р. Микола Козирєв (СРСР) спостерігав емісійний спектр газу, що виділився з центральної гірки кратера Альфонс. Це стало свідченням вулканічної діяльності на Місяці.
1957 р. Григорій Ідліс і Абрам Зельманов (СРСР) вперше сформулювали антропний принцип.
4 жовтня 1957 р. Запуск першого в світі штучного супутника Землі (СРСР).
1956 р. К. Маєр, Т. Мак-Каллаф і Р. Слоунекер (США) відкрили радіовипромінювання Венери.
1955 р. Георгій Шайн (СРСР) показав, що газопилові хмари концентруються до площини Галактики і мають протяжність паралельно цій площині.
1955—1956 рр. Б. Берк і К. Франклін (США) відкрили радіовипромінювання Юпітера.
1955—1957 рр. В Англії створено радіотелескоп Джодрелл-Бенк Манчестерського університету діаметром 76,2 м.

 

1954 р.

Віктор Домбровський і Михайло Вашакідзе незалежно відкрили передбачену Йосипом Шкловським поляризацію оптичного випромінювання Крабоподібної туманності (СРСР).
Віктор Амбарцумян (СРСР) висловив ідею активності ядер галактик.
Віктор Віткевич (СРСР) відкрив надкорону Сонця.

 

 

 

1953 р.

Вальтер Бааде і Рудольф Мінковський (США) вперше ототожнили дискретні радіоджерела з оптичними об’єктами — «здвоєною» галактикою у Лебеді і Крабоподібною туманністю як залишком Наднової.
Йосип Шкловський (СРСР) пояснив неперервний спектр радіовипромінювання Крабоподібної туманності синхротронним випромінюванням електронів у магнітному полі.
Джон Болтон із співробітниками (США) відкрив у ядрі Галактики радіоджерело Sgr А.
Жерар Анрі де Вокулер в Австралії висловив ідею надскупчень галактик —надгалактик.
1952 р. Беніамін Маркарян (СРСР) уклав «Атлас відкритих зоряних скупчень», що став основою для їхньої подальшої класифікації.
1952—1962 рр. Перегляд (подвоєння) шкали міжгалактичних відстаней (Вальтер Бааде й Аллан Сендідж, США).

 

1951—1954 рр.

Встановлено спіральну структуру Галактики за розподілом зір ранніх класів (У. Морган, С. Шарплесс і Д. Остерброк, США) та за радіоастрономічними даними (Ян Оорт. і Гендрік ван де Гулст — Нідерланди, Йосип Шкловський — СРСР).

 

 

 

 

1951 р.

Людвіг Бірман (ФРН) запровадив в астрофізику поняття «сонячний вітер», що зумовлений динамічним станом корони.
Побудовано за допомогою ЕОМ точну теорію руху п’яти зовнішніх планет (Джон Еккерт, Дірк Брауер, Джеральд Клеменс, США).
Андре Лальман(Франція) досяг перших успіхів у галузі електронної фотографії.
X. Юен та Едвард Перселл (США) експериментально виявили радіовипромінювання нейтрального водню на довжині хвилі 21 см (передбачене у 1944 р. Гендріком ван де Гулстом, Нідерланди).

1950 р.

Ян Оорт (Нідерланди) припустив існування на відстанях до половини середньої міжзоряної відстані в околицях Сонця хмари (пізніше її назвали «хмара Оорта»), що містить до 1011 об’єктів, які є «зародками» довгоперіодичних комет.

 

1949—1953 рр.

Йосип Шкловський (СРСР) передбачив існування в міжзоряному просторі молекул ОН, СН і деяких інших.
Георгій Шайн і Віра Газе (СРСР) виявили велику кількість нових газових туманностей в Галактиці й в інших галактиках.

1949 р.

Йосип Шкловський (СРСР) створив теорію іонізації і радіовипромінювання сонячної корони.
Розпочав роботу п’ятиметровий (508 см) рефлектор обсерваторії Маунт Паломар (США).

 

 

 

 

 

 

1948 р.

Володимир Ніконов, В.І. Красовський і А.А. Калиняк (СРСР) за допомогою електронно-оптичного перетворювача (ЕОП) в інфрачервоному діапазоні спектра виявили ядро Галактики.
Теоретично обґрунтовано можливість вже з наявними технічними засобами виявити радіовипромінювання Н1 на хвилі 21 см (Йосип Шкловський).
Фотографічним методом виявлено поляризацію світла зір (Вільям Гілтнер, Дж. Холл, США; Віктор Домбровський, СРСР).
Перші запуски ракет у високі шари земної атмосфери. Річард Таузі (США) виявив за їх допомогою рентгенівське випромінювання сонячної корони.
Віктор Амбарцумян і Беніамін Маркарян (СРСР) відкрили новий тип зоряних скупчень — зоряні асоціації та висловили ідею, що процес утворення зір триває досі.
Джон Болтон (Австралія) відкрив радіовипромінювання Крабоподібної туманності (М1) —радіоджерело Таu А.

1947 р.

Барт Ян Бок й Едіт Рейлі (США) відкрили глобули.
Горес Бебкок (США) відкрив інтенсивні й змінні за полярністю магнітні поля у зір.

 

 

 

1946 р.

Засновано Бюраканську астрофізичну обсерваторію АН Вірменської РСР.
Джордж Гамов (США) створив теорію гарячого Всесвіту.
Герберт Фрідман (США) зареєстрував рентгенівське випромінювання Сонця за допомогою ракетної техніки.
Джеймс Гей, С. Парсонс і Дж. Філіпс (Англія) відкрили перше дискретне джерело радіовипромінювання (Лебідь А)
Джерард Койпер (США) отримав перші інфрачервоні (до 2,5 мкм) спектри планет і зір.

10 січня 1946 р.

Золтан Бей (Угорщина), Джеймс Гей і Дж. Стюарт (Англія) виконали першу радіолокацію Місяця й відкрили його радіовипромінювання на хвилі 1,25 м.

 

 

 

 

1945 р.

На базі Симеїзського відділення Пулковської обсерваторії засновано Кримську астрофізичну обсерваторію (КрАО) АН СРСР.
А. Мінер (Франція) знайшов відмінності в залежностях період—світність для двох груп цефеїд (пізніше це підтвердив Вальтер Бааде).
Джеймс Гей і Дж. Стюарт (Англія), Борис Левін і Петро Чечік (СРСР) виконали радіолокацію метеорних слідів.
Михайло Молоденський (СРСР) запропонував теорію точного визначення фігури реальної Землі — геоїда.
1944—1948 рр. Василь Фесенков (СРСР) розробив теорію зодіакального світла й виконав дослідження міжпланетної речовини.

 

1944 р.

Отто Шмідт (СРСР) запропонував теорію походження Землі і планет з газопилової хмари.
Джерард Койпер (США) відкрив метанову атмосферу на супутнику Сатурна Титані.
Гендрік ван де Гулст (Нідерланди) передбачив можливість існування космічного радіовипромінювання нейтрального водню на хвилі 21 см.
17 липня 1944 р. Засновано Головну астрономічну обсерваторію АН Української РСР (тепер ГАО НАН України).

 

1944 р.

Вальтер Бааде (США) розділив на зорі ядра деяких спіральних галактик і встановив зоряну природу деяких еліптичних галактик, а також розподілив зоряне населення Галактики на два типи.
1943 р. Ґроут Ребер (США) побудував радіоізофоти Молочного Шляху.
1942—1944 рр. Джеймс Гей і Дж. Стюарт (Англія), Ґроут Ребер (США) незалежно відкрили радіовипромінювання Сонця на хвилі 187 см.

 

 

1942 р.

Ніколас Мейолл (США) і Ян Оорт (Нідерланди) показали, що Крабоподібна туманність є залишком спалаху Наднової SN 1054 р.
Бeнґт Едлен (Швеція) ототожнив багато ліній спектра сонячної корони із забороненими лініями багаторазово іонізованих атомів Са, Fе, Ni і деяких інших, що вказувало на температуру корони в 1—2 млн К.
1941 р. Дмитро Максутов (СРСР) винайшов меніскові оптичні системи.
1940—1945 рр. Павло Паренаго (СРСР) розробив статистичний метод обліку міжзоряного поглинання світла.
1940—1943 рр. Карл Сейферт (США) виявив галактики з активними ядрами («сейфертівські галактики»).

 

 

1940 р.

Відкрито молекули СN, NН у міжзоряному середовищі (Е. Мак-Келлар, Канада).
Створено «Фотометричний атлас сонячного спектра» (Марсел Міннарт із співробітниками, Нідерланди).
Віктор Амбарцумян (СРСР) розробив теорію флуктуації числа зір, галактик і поверхневої яскравості Молочного Шляху в зв’язку з проблемою існування хмар поглинаючої речовини, а також визначив їх характерні розміри (~ 5 пк) та поглинання (0,2—0,3m).
1939—1943 рр. Ганнес Альфвен (Швеція) заклав основи космічної електродинаміки.

 

1939 р.

Роберт Опенгеймер та Хартланд Снайдер (США) на основі загальної теорії відносності передбачили можливість існування масивних невидимих зір, названих у 1960-х рр. чорними дірами.
1938—1940 рр. Джордж Гамов (США) розробив першу теорію еволюції зір у припущенні про ядерні джерела енергії.

 

1938—1939 рр.

Відкрито два типи ядерних реакцій синтезу водню в гелій (H → He): протон-протонний цикл (Чарльз Крітчфілд, Англія; Карл Вейцзеккер, Німеччина) і вуглецево-азотний (Ганс Бете, США).

 

 

 

 

1938 р.

Ганс Бете (США) і Карл Вейцзекер (Німеччина) незалежно розробили теорію синтезу гелію з ядер водню і довели, що ці термоядерні реакції і є джерелом енергії Сонця та інших зір.
Вийшов твір Віктора Амбарцумяна (СРСР) «Теоретична астрофізика».
Бернар Ліо (Франція) уперше зняв на кіноплівку протуберанці.
Бенґт Стремґрен (Данія) відкрив довкола гарячих зір ділянки НІІ (іонізований водень).
Ернст Епік (Естонія) запропонував схему еволюції зір.
Віктор Амбарцумян і Шалва Горделадзе (СРСР) знайшли доказ клоччастої структури речовини, що поглинає світло.
1937—1941 рр. Виявлено спектральні лінії міжзоряних молекул (Поль Свінгс, Бельгія; Е. Меккеллер, США).
1937—1940 рр. Ґроут Ребер, радіоаматор-короткохвильовик із США, збудував перший радіотелескоп і відкрив дискретні джерела радіовипромінювання.

1937 р.

Віктор Амбарцумян (СРСР) розробив метод визначення потенційних енергій розсіяних зоряних скупчень, що дозволив підтвердити «коротку шкалу» віку Галактики.
1936—1940 рр. Феодосій Красовський (СРСР) вивів елементи еліпсоїда Землі.
1936 р. Борис Герасимович (СРСР) створив першу класифікацію нових зір.
1935—1936 рр. Віктор Амбарцумян (СРСР), застосувавши нові методи статистичного дослідження зоряних систем, обґрунтував коротку шкалу віку Галактики.

 

 

1934 р.

Борис Кукаркін і Павло Паренаго (СРСР) встановили залежність амплітуди коливань блиску від величини попереднього циклу новоподібних змінних зір.
Вальтер Бааде і Фріц Цвіккі (США), зважаючи на відкриття нейтрона, висловили припущення, що спалахи наднових зір є наслідком катастрофічного стиснення (колапсу) нормальної зорі в надщільну нейтронну зорю.

1933 р.

Віктор Амбарцумян (СРСР) розробив теорію променистої рівноваги планетарних туманностей і теорію збудження метастабільних рівнів у газових туманностях.

 

 

 

 

 

 

1932 р.

Лев Ландау (СРСР) передбачив можливість існування надщільних, за масою порівнянних із Сонцем зір, названих пізніше нейтронними.
Фріц Цвіккі (США), застосувавши теорему про віріал до скупчень галактик, зробив висновок про існування у Всесвіті прихованої маси.
Борис Воронцов-Вельямінов (СРСР) розробив метод визначення відстаней до планетарних туманностей.
Хорн д’Артуро (Італія) висловив ідею фасеточного дзеркала для телескопів.
Волтер Сідні Адамс і Т. Данхем (мол.) з США виявили в атмосфері Венери велику кількість вуглекислого газу СО2.
Бернгард Шмідт (Естонія) винайшов нову оптичну систему рефлектора, вільного від коми, астигматизму і сферичної аберації.
Грудень 1931 р. Радіоінженер Карл Янський (США) відкрив космічне радіовипромінювання на хвилі 14,7 м. від великої ділянки центра Молочного Шляху.

17 лютого 1931 р.

Астероїд Ерос пройшов на відстані 0,17 а. о. від Землі, що дозволило уточнити величину астрономічної одиниці (Гарольд Спенсер Джонс, Англія).

 

1930 р.

Уоррен Моррісон (США) у статті «Кристалічний годинник» уперше описав кварцевий годинник.
Ганс Бете і Георгій Гамов (США) застосували досягнення ядерної фізики до пояснення джерел зоряної енергії.
13 березня 1930 р. Клайд Томбо (США) оголосив про відкриттяПлутона, зроблене 19 лютого.

 

 

1930 р.

Роберт Трюмплер (США) остаточно встановив існування міжзоряного загального та вибіркового (селективного) поглинання світла.
Бернар Ліо (Франція) винайшов коронограф — прилад для спостережень сонячної корони поза затемнень.
Вийшла перша монографія про зоряні скупчення (Гарлоу Шеплі, США).

1929 р.

Д. Стронг (США) винайшов спосіб алюмінування дзеркал розпиленням у вакуумі.
Едвін Габбл (США) відкрив закон «червоного зміщення» у спектрах галактик.

 

1928 р.

Запропоновано ідею радіолокації Місяця (Микола Папалексі й Леонід Мандельштам, СРСР), яку здійснили 1945 р в США та Угорщині.
Георгій Шайн (СРСР) спільно з Отто Струве (США) розробили спектральний метод вивчення обертання зір.

1927 р.

Жорж Леметр (Бельгія), пояснюючи радіальні швидкості галактик, висловив припущення, що спостережуваний Всесвіт розширюється від надщільного стану.
Ян Оорт (Нідерланди) відкрив диференціальне обертання Галактики.
1927—1932 рр. Віктор Амбарцумян (СРСР) і Герман Занстра (Нідерланди) розробили фізичну теорію газових туманностей.
1926—1927 рр. Відкрито обертання Галактики навколо центра, що лежить у напрямку сузір’я Стрільця (Бертіль Ліндблад, Швеція і Ян Оорт, Нідерланди).
1925 р. Визначено чисельність і розподіл зір у Галактиці (Фредерік Сірс, США та Пітер ван Рейн, Нідерланди).
1924—1926 рр. Артур Еддінгтон (Англія) розробив теорію променистої рівноваги зоряних надр і першу аналітичну теорію внутрішньої будови зір.

 

 

1924 р.

Едвін Габбл (США) надійно спостерігав зорі в галактиках М31 і М33 (їх можна було помітити на знімках, які Джордж Річі (США) отримав ще в 1910 р.).
Борис Герасимович (Україна) відкрив подвійність Полярної зорі.
За проектом Вальтера Бауерсфельда побудовано перший оптичний проекційний апарат планетарій («Карл Цейс», Йена, Німеччина).
Луї де Бройль (Франція) заснував хвильову механіку.

 

 

1923 р.

Марсель Міннарт (Нідерланди) розробив метод кривих росту для вивчення поширеності хімічних елементів у космосі.
Джордж Гейл (США) винайшовспектрогеліограф і відкрив 22-річний період магнітної активності Сонця.
Едвін Габбл (США) зі спостережень цефеїд у Туманності Андромеди (М31) довів, що галактики лежать за межами Молочного Шляху.

 

 

1922 р.

Олександр Фрідман (РРФСР) розробив моделі релятивістського Всесвіту в припущенні про його нестаціонарність.
Борис Герасимович (Україна) висловив думку про термодинамічну незрівноваженість речовини у планетарних туманностях та про їх походження внаслідок катастрофічного викиду або поступового стікання матерії з нестаціонарних зір.
1920—1923 рр. Альберт Майкельсон і Ф. Піз (США) здійснили перший прямий вимір діаметра зорі (Бетельгейзе) за допомогою інтерферометра.
1920 р. Весто Слайфер (США) відкрив червоне зміщення ліній у спектрах далеких галактик.
1920 р. Мегнад Саха (Індія) побудував теорію іонізації атомів зоряних атмосфер, що стала основою для інтерпретації зоряних спектрів.
1920 р. Артур Еддінгтон і Р. Аткінсон (Англія) показали, що джерелом зоряної енергії є ядерні реакції.
1919—1923 рр. Встановлено залежність «маса—світність» для зір (Ейнар Герцшпрунг, Генрі Рассел, Артур Еддінгтон).
Липень 1919 р. Утворено Міжнародний астрономічний союз (МАС).

 

 

1919 р.

Підтверджено «ефект Ейнштейна» під час сонячного затемнення 1918 р. (Артур Еддінгтон, Англія).
Едвард Барнард (США) уклав каталог 182 темних туманностей в Галактиці.
Жан Перрен (Франція) висловив гіпотезу, що джерелом зоряної енергії є перетворення водню в гелій.

 

1918 р.

В обсерваторії Маунт Вілсон (США) встановлено 254-сантиметровий рефлектор (найбільший у світі до 1949 р.).
Гарлоу Шеплі (США) дослідив розподіл у просторі 69 кулястих зоряних скупчень і оцінив відстань Сонця від центра системи таких скупчень у 30000 світлових років.

1916 р.

Артур Еддінгтон (Англія) розпочав теоретичногое вивчення внутрішньої будови зір, механізму передачі енергії від центра до поверхні і джерел зоряної енергії.

1916—1917 рр.

Виміряні Vr галактик. Значення Vr виявилися переважно позитивними (Весто Слайфер, Ф. Піз, США). Відкрито обертання деяких галактик за диференціальними Vr (Весто Слайфер).
1915 р. Волтер Адамс (США) відкрив перший білий карлик (супутник Сиріуса).
1915—1916 рр. Альберт Айнштайн показав, що близько краю сонячного диска має відбуватися відхилення променів зір на 1,75² («ефект Айнштайна»).

 

1914 р.

Початок розробки теорії зодіакального світла (Василь Фесенков, Росія).
За нерівномірностями в русі Місяця і планет відкрито вікові та нерегулярні зміни швидкості обертання Землі (Ернест Браун, США).
1914—1919 рр. Гарлоу Шеплі (США) запропонував пульсаційну теорію цефеїд. Він же встановив нуль-пункт залежності «період—світність» для цефеїд.
1913—1916 рр. Волтер Адамс (США) і Арнольд Кольшюттер (Німеччина) розробили метод визначення спектральних паралаксів зір.

 

 

1913 р.

Нільс Бор (Данія) запропонував теорію будови атома водню, що пояснює серії ліній в зоряних спектрах.
Перші досліди з фотометрії зір з вакуумними фотоелементами (Пауль Гутник, Німеччина).
Виявлено зміну знака полярності магнітного поля сонячних плям (звідки випливає 22-річний цикл активності Сонця — «цикл Гейла», США).
1912 р. Весто Слайфер (США) виконав перші визначення променевих швидкостей галактик.

1911—1914 рр.

Ейнар Герцшпрунг (Данія) побудував діаграму «колір — зоряна величина» для скупчень Плеяди і Гіади, що привела до створення діаграми «спектр — світність» Герцшпрунга — Рассела.
1910—1914 рр. Карл Шварцшильд (Німеччина) почав розробляти теорію зоряних атмосфер.
1910—1912 рр. Вийшов твір Карла Шварцшильда (Німеччина) «Геттінгенська фотометрія» — перший каталог фотографічних зоряних величин.
1910 р. Початок фотоелектричних спостережень зір із селеновим фотоелементом (Джоуел Стеббінс, США).
1909—1910 рр. Гавриїл Тіхов (Росія) застосував світлофільтри у вивченні поверхні Марса.
1909 р. Френк Шлезінґер (США) виявив обертання зір зі спостережень затемнювано-подвійних зір δLib и λ Таu.
1908—1912 рр. Генрієта Лівітт (США) відкрила залежність «період —світність» у цефеїд.
1908—1910 рр. Олександр Орлов (Росія) виконав перші дослідження місячних припливів у земній корі.
30 червня 1908 р. У районі річки Підкам’яна Тунгуска (Сибір, Росія) відбулося явище, що отримало назву «Тунгуський метеорит», проте пошуки уламків метеорита не мали успіху.
1908 р. В обсерваторії Маунт Вілсон (США) встановлено 60-дюймовий рефлектор.
Джордж Гейл (США) виявив магнітні поля в сонячних плямах.
1907 р. Роберт Емден (Швейцарія) у монографії «Газові кулі» виклав загальну теорію рівноваги газової кулі.
1906 р. Карл Шварцшильд (Німеччина) створив теорію променистої рівноваги, що стала основою подальшої розробки теорії внутрішньої будови зір.
  Відкрито перші астероїди-«троянці» (Максиміліан Вольф, Август Копфф, Німеччина).
1905 р. Ейнар Герцшпрунг (Данія) виявив поділ зір пізніх спектральних класів на карлики й гіганти.

 

1904 р.

У США засновано обсерваторію Маунт Вілсон (перший директор Джордж Гейл).
Йоганн Гартман (Німеччина) відкрив лінії поглинання міжзоряного кальцію (Са II) у спектрі δ Ori.
1903—1905 рр. Вітольд Цераський (Росія) визначив зоряну величину Сонця.
1903—1912 рр. Костянтин Ціолковський (Росія) підготував перший науковий твір з космонавтики «Дослідження світових просторів реактивними приладами».
1902—1905 рр. А. Шустер (Німеччина) розробив першу теорію поглинання й розсіяння світла в зоряних атмосферах.
1902 р. Вийшов твір Карла Шарльє (Швеція) «Небесна механіка».
1901 р. Карл Шварцшильд (Німеччина) розробив методи фотографічної фотометрії зір.
1900—1910 рр. Петро Лебедєв (Росія) експериментально довів, що світло здійснює тиск на пилові й газові частинки.

 

1900—1904 рр.

Томас Чемберлін і Форест Мультон (США) розробили космогонічну «планетезимальну» гіпотезу утворення планет внаслідок приливного викиду сонячної речовини під час проходженні зорі на близькій відстані від Сонця.

 

1898 р.

Вийшов твір Анрі Пуанкаре (Франція) «Нові методи небесної механіки».
Розпочато систематичні дослідження змінних зір типу RR Lyr в кулястих зоряних скупченнях (С. Бейлі, США).

1897 р.

У США засновано Йеркську обсерваторію Чиказького університету, де в цьому ж році було встановлено найбільший у світі рефрактор (діаметр 102 см, фокусна відстань 19,4 м).

 

 

1896 р.

Генрі Роуланд (США) на основі докладного атласу сонячного спектра (завдовжки понад 13 м) від 297,5 до 733,1 нм. склав таблиці майже 20 тисяч спектральних ліній.
Християн Біркеланд (Норвегія) припустив, що полярні сяйва спричиняють іонізовані частинки, що викидає Сонце (в наші дні це явище називають сонячним вітром).
Моріс Леві та П’єр Пюізе (Франція) створили фотографічний атлас Місяця.
1896—1908 рр. Олексій Ганський (Росія) встановив залежність форми Сонячної корони від фази сонячної активності.

 

 

 

 

1895 р.

С. Бейлі (США) відкрив змінні зорі типу RR Lyr в кулястих зоряних скупченнях.
Вітольд Цераський (Росія) в дослідах з розплавлення сонячними променями тугоплавких речовин у фокусі метрового параболічного дзеркала експериментально визначив нижню межу температури поверхні Сонця (3500 °). Юліус Шейнер (Німеччина), опрацювавши дані Цераського, підвищив цю межу до 5500 °.
Вільям Рамзай (Англія) виявив на Землі елемент, відкритий у спектрі протуберанців у 1868 р. під час сонячного затемнення в Індії й названий Норманом Лок’єром гелієм, тобто сонячним.
Розробка сучасної теорії руху Місяця (остаточно опублікована в 1919 р Ернестом Брауном, США).
1894—1899 рр. Аристарх Бєлопольський (Росія) відкрив періодичні зміни променевих швидкостей у цефеїд.
1894—1895 рр. Аристарх Бєлопольський (Росія) і Джеймс Кілер (США) знайшли спектральний доказ (за Vr) метеоритної будови кілець Сатурна.
1892 р. Едвард Барнард (США) вперше відкрив комету фотографічним способом.
1891 р. Сет Чандлер (США) знайшов у коливаннях широт на Землі, крім річного, 14-місячний «період Чандлера».

 

1890—1924 рр.

Розробка гарвардської спектральної класифікації (викладена у першому томі 9-томного каталогу, що носить ім’я Генрі Дрейпера (НD)) для 225300 зір до 10m. У третьому томі HDE (Exstention) — додано ще 177 тисяч зір. Усього каталог НD містить інформацію про 391000 зір (Едвард Пікерінг, Антонія Морі, Енні Кеннон, США).
1889—1891 рр. Винайдено спектрогеліограф (Джордж Гейл, США; Анрі-Александр Деландр, Франція).
1889—1890 рр. Відкрито перші спектрально-подвійні зорі (Едвард Пікерінг, США; Герман Фогель, Юліус Шейнер, Німеччина).
1889 рр. Йоганн Репсольд (Німеччина) винайшов контактний мікрометр.

1888—1908 рр.

Видано каталог Йогана Дрейера NGC (New General Catalogue of Nebulae and Clusters of Stars) туманностей і скупчень з додатками I і II (усього 13226 об’єктів).

 

 

1888 р.

Початок систематичного фотографічного вивчення зоряних спектрів; визначення променевих швидкостей 52 зір (Герман Фогель, Юліус Шейнер, Німеччина).
Генрі Роуланд (США) створив докладний атлас сонячного спектра, отриманого за допомогою дифракційної ґратки.
Вийшов твір Федора Слудського (Росія) «Загальна теорія фігури Землі».

 

 

 

 

1887 р.

Вийшов твір Аристарха Бєлопольського (Росія) «Плями на Сонці та їх рух», де йшлося про причину різної швидкості обертання Сонця і про неоднорідність його будови.
У Парижі відбулася Міжнародна конференція, що вирішила розпочати роботу з укладання «Астрографічного каталогу» й «Фотографічного атласу неба».
Перша оцінка розмірів зіркомпонентів Алголя (Едвард Пікерінг, США).
Перші спостереження затемнення Сонця з повітряної кулі (Дмитро Менделєєв, Росія).
Вийшов «Канон затемнень» Теодора Оппольцера (Австрія), що містив елементи 8000 сонячних і 5200 місячних затемнень з 1207 до н.е. по 2163 н.е., а також 100 карт з нанесеними лініями всіх затемнень, видимих до 30 ° південної широти.
1885—1891 рр. Відкрито рух земних полюсів і його періодичність (Фрідрих Кюстнер, Німеччина; Сет Чандлер, США).
1885 р. Ернст Гартвіг (Німеччина) спостерігав Наднову в туманності Андромеди.
Вітольд Цераський (Росія) відкрив сріблясті хмари.
1884 р. На конференції 26 країн у США було ухвалено рішення про введення поясного часу.
1883 р. Антуан Беккерель (Франція) вивчив інфрачервоний спектр Сонця до 1,4 мкм.

1882 р.

Герман Фогель (Німеччина) опублікував «Спектроскопічні спостереження зір» перший каталог спектрів 4051 зір до 7,5m у смузі неба від + 20 ° до -1 °.

1881 р.

Генрі Дрейпер (США) отримав перші інфрачервоні фотографії спектра Сонця.
Джон Вільям Стретт (лорд Релей, Англія) розробив теорію розсіювання світла в атмосфері.

1879—1881 рр.

Джордж Дарвін (Англія) розробив теорію припливів і застосував її до проблем космогонії, а також висунув гіпотезу припливної еволюції системи «Земля-Місяць».

 

 

 

 

1879 р.

БенджамінГулд (США) знайшов, що зорі, яскравіші за 4m, а також зорі класів О—В, які лежать близько від нас, концентруються до площини, нахиленої до галактичного екватора на 1517 ° («пояс Гулда»).
Йоганн Бальмер (Швейцарія) вивів формулу, що описує довжини хвиль спектральних ліній нейтрального водню серія Бальмера»).
Йозеф Стефан (Австрія) встановив, що повна енергія випромінювання зорі пропорційна 4-й степені температури.
Вийшов атлас і каталог південних зір «Уранометрія Аргентина» (БенджамінГулд, США).
1878 р. Фрідріх Юліус Шмідт (Німеччина) склав у Афінах «Карту місячних гір», нанісши на неї 32856 місячних кратерів.
1877—1892 рр. Джованні Скіапареллі (Італія), спостерігаючи поверхню Марса, описав «канали».
Серпень 1877 р. Асаф Холл (США) відкрив супутники Марса Фобос і Деймос.
1877 р. Джованні Скіапареллі (Італія) встановив зв’язок метеорних потоків з кометами.

1874—1877 рр.

Фізик Жюль Віоль (Франція) на підставі спостережень, виконаних на Монблані, оцінив температуру поверхні Сонця й виміряв значення сонячної сталої (2,54 кал∙см-2хв-1).

 

 

1874 р.

Герман Фогель (Німеччина) опублікував «Дослідження зоряних спектрів», виконавши їх класифікацію.
Вийшов перший фотографічний атлас Місяця (П’єр Пюізе і Моріс Леві, Франція).
У Франції засновано Медонську обсерваторію.

 

 

1873 р.

Шарль Вольф і Жорж Райє (Франція) відкрили емісійні зорі (тепер відомі як зорі типу Вольфа-Райє).
Отримано першу фотографію дифракційного спектра Сонця (від 0,3047 мкм).
В. Клінкерфюс (Німеччина) запропонував метод визначення відстані до зір, що належать до скупчень, які рухаються.

 

1872 р.

Йозеф Стефан (Австрія) встановив зв’язок температури тіла з його випромінюванням (закон Стефана).
Генрі Дрейпер (США) одержав першу фотографію зоряного спектра (α Lur) і виміряв променеву швидкість зорі.

 

1870 р.

Вийшов твір Теодора фон Оппольцера (Австрія) «Керівництво з визначення орбіт».
Чарлз Янг (США) уперше спостерігав спектр сонячного спалаху, відкрив обертальний шар в атмосфері Сонця.
1869 р. Річард Проктор (Англія) відкрив рух зоряних скупчень Гіади і UMа.
Дмитро Менделєєв (Росія) створив періодичну систему елементів.

 

 

 

1868 р.

Джозеф Лок’єр і Норман Погсон (Англія) під час повного сонячного затемнення відкрили у спектрі Сонця гелій.
Вільям Гаґґінс (Англія) виконав перші (ще візуальні) вимірювання променевих швидкостей зір.
Андерс Ангстрем (Швеція) створив першу карту спектра Сонця.
Джозеф Лок’єр (Англія) і П’єр Жансен (Франція) незалежно один від одного відкрили метод спостереження протуберанців і сонячної корони поза затемненнями.
1867 р. Джованні Скіапареллі (Італія) розробив теорію метеорних потоків і показав їх зв’язок із кометами.
1866 р. Деніел Кірквуд (США) виявив відсутність астероїдів з періодами в 1/2 і 1/3 періоду обертання Юпітера «вікна (або«люки») Кірквуда».
4 липня 1864 р. Джованні Донаті (Італія) виконав перші спектральні спостереження комет і виявив (5 серпня) емісійні лінії в їхніх спектрах.

 

1864 р.

Джон Гершель опублікував «Загальний каталог (5079) туманностей і зоряних скупчень».
Вільям Гаґґінс (Англія) знайшов докази газової природи деяких туманностей, зокрема планетарної туманності в Драконі. Емісійні лінії в зеленій ділянці спектра ототожнювали з невідомим на Землі елементомнебулієм.

 

1863 р.

У Гейдельберзі засновано Німецьке астрономічне товариство, що мало міжнародний характер (до створення в 1919 р. Міжнародного астрономічного союзу).
Вільям Гаґґінс (Англія) ототожнив лінії деяких хімічних елементів у спектрах зір α Ori й α Таu.
Анджело Секкі (Італія) виконав першу класифікацію зоряних спектрів.
1862—1904 рр. Вивчення фізичної природи комет. Класифікація кометних хвостів (Федір Бредіхін, Росія).

 

1862 р.

Алван Грекхем Кларк (США) відкрив супутник Сиріуса (Сиріус В), існування якого передбачив Фрідрих Бессель.
Джованні Донаті (Італія) опублікував докладне дослідження спектрів 15 зір.
1861 р. Густав Шперер (Німеччина) відкрив закон зміни географічної широти появи сонячних плям залежно від фази циклу.

 

1860 р.

Перше успішне фотографування корони і протуберанців під час повного сонячного затемнення (Анджело Секкі, Італія, Уоррен Де ла Рю, Англія).
Початок зоряної спектроскопії (Джованні Донаті, Італія; Вільям Гаґґінс, Англія; Анджело Секкі, Італія; Густав Кірхгоф, Німеччина).

1859—1862 рр.

Опубліковано чотиритомний каталог та атлас 324198 зір північного неба «Боннський огляд неба», укладений під керівництвом Фрідріха Аргеландера (Німеччина).
1859—1860 рр. Роберт Бунзен і Густав Кірхгоф (Німеччина) встановили, що за особливостями спектра можна вивчати хімічний склад зір.

1859—1860 рр.

У творі «Про закони власного руху зір каталога Бредлі» Маріан Ковальський (Казань, Росія) розробив математичну теорію обертання Галактики.

1859 р.

Річард Керрінгтон (Англія) вперше спостерігав сонячний спалах.
Фрідрих Шуберт (Росія) уперше вивів елементи земної кулі як тривісного еліпсоїда.

1858 р.

Поява комети Донаті, що перевершила яскравістю всі комети, які спостерігали раніше.
Уоррен Де ла Рю (Англія) виготовив перший фотографічний об’єктив для фотогеліографа.

 

1857 р.

Норман Погсон (Англія) запропонував вважати, що відношення освітленості від двох зір з різницею блиску в одну зоряну величину відповідає числу 100,4 2,512, що дозволило запровадити точну шкалу зоряних величин.
1857—1861 рр. Дмитро Перевощиков (Росія) дослідив вікові збурення восьми великих планет.
1857 р. Уоррен Де ла Рю (Англія) отримав перші вдалі фотознімки місячної поверхні, пристосувавши годинниковий механізм до астрографа.
1856 р. Юстус фон Лібіх (Німеччина) винайшов хімічний спосіб сріблення дзеркал рефлекторів.
1855 р. Перший випуск щорічника «Американські ефемериди» (США).

 

 

1854 р.

Теодор Брорзен(Данія) відкрив протисяяння(світлу пляму овальної форми, що виникає на нічному небі діаметрально протилежно до Сонця).
Герман Гельмгольц (Німеччина) висловив думку, за якою енергія Сонця вивільняється внаслідок його неперервного стискання.
Георг Ріман (Німеччина) розробив математичні основи загальної теорії відносності.
1852 р. Рудольф Вольф(Німеччина) визначив 11-річний період сонячних плям.
1851—1852 рр. Виявлено зв’язок геомагнітних збурень із сонячними плямами (І. Ламонт, Шотландія; Р. Вольф, Швейцарія; Е. Себін, Англія; А. Готьє, Франція).

 

1851 р.

Вільям Ласселл (Англія) відкрив два супутники Урана — Аріель і Умбріель.
Публічна демонстрація маятника Фуко (Франція).
Фотограф-професіонал Берковський (Німеччина) під час повного затемнення Сонця отримав за допомогою телескопа перші фотографії-даґеротипи сонячної корони.
1850—1858 рр. Початок широкого застосування фотографії в астрономії (США, Англія, Росія).
1850 р. Дж. Бонд (США) відкрив внутрішнє (крепове) кільце Сатурна.
1849 р. Іпполіт Фізо (Франція) експериментально показав, що світло має обмежену швидкість.

 

1848 р.

Едуард Рош (Франція) довів, що кільця Сатурна не можуть бути суцільними (вони лежать до планети ближче, ніж «межа Роша»).
Вільям Ласселл (Англія) відкрив шостий супутник Урана Гіперіон.

 

 

1847 р.

Опубліковано результати спостережень Джона Гершеля в Південній Африці.
Видано твір Василя Струве «Етюди зоряної астрономії» французькою мовою (російською він вийшов у 1951 р), де повідомлено про відкриття міжзоряного поглинання світла й наведена оцінка його середньої величини.
Вийшов «Каталог Британської Асоціації» — зведений каталог 47390 зір (Френсіс Бейлі, Англія).

 

1846 р.

Роберт Маєр (Німеччина), враховуючи встановлений ним закон збереження й перетворення енергії, висловив думку, що джерелом енергії Сонця є метеорити, які випадають на його поверхню.
Вільям Ласселл (Англія) відкрив супутник Нептуна Тритон.

 

23 вересня 1846 р.

Йоганн Галле (Берлінська обсерваторія, Німеччина) відкрив планету Нептун за обчисленими Урбена Левер’є (Франція) координатами. Виконані в той же час Джоном Адамсом (Англія) обчислення не були використані спостерігачами Гринвіцької обсерваторії, куди він їх прислав.
1845—1850 рр. Лорд Росс (Ірландія) відкрив спіральну структуру деяких яскравих туманностей.

 

1845 р.

Перші фотографії Сонця (Іпполіт Фізо й Жан Фуко, Франція).
Вийшов твірАлександера фонГумбольдта(Німеччина) «Космос».
Лорд Росс (Вільям Парсонс, Ірландія) завершив створення найбільшого рефлектора із дзеркалом діаметром 72 дюйми (182 см).
1844 р. Фрідріх Бессель (Німеччина) підтвердив, що в Сиріуса є невидимий супутник, а також відкрив супутник у Проціона майбутні перші білі карлики.
1843—1844 рр. Генріх Швабе (Німеччина) відкрив періодичність появи сонячних плям (опубліковано в 1851 р.).

 

1843 р.

Вийшов атлас Фрідріха Аргеландера (Німеччина) «Нова Уранометрія» з каталогом усіх зір, видимих неозброєним оком.
Християн Доплер (Австрія) виявив відносне зміщення спектральних лінії у спектрах східного й західного країв диска Сонця.
1842—1843 рр. Християн Петерс (Росія) визначив сталу нутації (9,22²) і виявив змінність широт на Землі.
1842 р. Встановлено «ефект Доплера» (Християн Доплер, Австрія).
Застосовано даґеротипію для вивчення спектра Сонця.

 

1840 р.

Встановлено загальний власний рух (0,055²/ рік) яскравих зір скупчення Плеяди.
Джон Дрейпер (США) отримав першуфотографіюМісяця.
Засновано Гарвардську обсерваторію (США).
1839 р. Перша спроба фотографування Місяця (Луї Даґер, Франція). Початок використання фотографії в астрономії.
19 серпня 1839 р. Відкрито Пулковську обсерваторію (перший директор Василь Струве).

 

1837 р.

Генріх Ольберс (Німеччина) встановив періодичність (33 роки) метеорного потоку Леоніди.
Вийшла книжка «Місяць» з першою точною картою поверхні (В. Бер й І. Мьодлер, Німеччина).

 

1837—1839 рр.

Василь Струве (Росія) виміряв перший надійний зоряний паралакс (зоря Вега). У 1838 р. в Німеччині Фрідріх Бессель визначив річний паралакс зорі 61 Лебедя, а в 1839 р. Томас Гендерсон (Англія) опублікував повідомлення про вимір паралакса зорі α Кентавра.

15 травня

1836 р.

Френсіс Бейлі (Шотландія) відкрив оптичний ефект (згодом названий «чотки Бейлі»), який можна спостерігати на початку й наприкінці повної фази сонячного затемнення.
1835 р. Йоганн Енке (Німеччина) заново обробив результати спостережень проходження Венери по диску Сонця в 1761 і 1769 рр. і визначив паралакс Сонця p¤= 8,571²± 0,037².
1834 р. Фрідріх Бессель (Німеччина) за відсутністю рефракції поблизу краю диска Місяця з’ясував, що це небесне тіло позбавлене атмосфери.
1834 р. Фрідріх Бессель (Німеччина) передбачив існування супутника Сиріуса за періодичним коливанням власного руху зорі.

1833 р.

Вийшли «Нариси астрономії» Джона Гершеля(Англія).
Вийшла «Практична астрономія» Олексія Савича(Росія).
12 листопада 1833 р. Денісон Олмстед (США) встановив існування радіанта метеорного потоку Леоніди, його періодичність і довів космічне походження метеорів.
1832—1838 рр. Спостереження південних зір і туманностей на мисі Доброї Надії (Джон Гершель).

 

 

1831 р.

Засновано астрономічну обсерваторію Московського університету (Дмитро Перевощиков, Росія).
Виконано градусне вимірювання в Східній Європі (Василь Струве).
Карл Ґаусс (Німеччина) винайшов магнітометр і запровадив одиницю магнітної індукції, названу потім «ґаусом».
1829 р. Засновано англійську обсерваторію (Капську) на мисі Доброї Надії.
1827 р. В. Саварі (Франція) запропонував перший метод визначення елементів візуально-подвійних зір.
1826 р. Генріх Ольберс (Німеччина) дав нове формулювання фотометричного парадоксу.

 

1824 р.

Йоганн Енке (Німеччина) визначив паралакс Сонця (8,5667²) за спостереженнями проходжень Венери по диску Сонця в 1761 і 1769 рр.
У Дорпаті (Дерпті) встановлено найбільший у світі рефрактор Фраунгофера.

 

1822 р.

Василь Струве (Дерпт, Росія) видав «Каталог 795 подвійних зір».
Карл Гардінґ (Німеччина) видав «Новий атлас неба», в якому вперше не було «зображень» сузір’їв.

 

1821 р.

Йозеф Фраунгофер (Німеччина) винайшов дифракційну ґратку.
Почав виходити журнал «Аstrоnоmisсhе Nасhrichtеn» (X. Шумахер, Німеччина).
1820 р. У Лондоні (Англія) засновано Королівське астрономічне товариство.

 

 

1818 р.

Вийшов твір Фрідріха Бесселя «Основи астрометрії» (каталог положень 3222 зір, уточнені значення багатьох астрономічних сталих, а також таблиці рефракції), що вміщував перероблені автором спостереження Бредлі 17501762 рр.
Жан-Луї Понс (Франція) відкрив комету, повернення якої передбачив Йоганн Енке (її назвали «кометою Енке»).
1817 р. Йозеф Фраунгофер (Німеччина) з’ясував — Місяць і планети мають сонячний спектр і цим довів, що вони світять відбитим світлом.
1817—1827 рр. Вийшов твір Жана д’Аламбера (Франція) «Історія астрономії» в шести томах.
1816—1855 рр. Визначено довжину дуги меридіана від Північного Льодовитого океану до Дунаю дуга Теннера—Струве», Росія).
1814—1815 рр. Йозеф Фраунгофер (Німеччина) описав понад 300 ліній сонячного спектра та виміряв їхні довжини хвиль.
1814 р. Друге видання каталога Джузеппе Піацці положень 7646 зір (перше видання в 1803 р. вміщувало 6748 зір).
1813—1852 рр. Докладні дослідження подвійних зір, результати яких опубліковані у трьох великих роботах 1827, 1837 і 1852 рр. (Василь Струве, Росія).

 

 

1811 р.

Генріх Ольберс (Німеччина) висловив припущення, що причиною утворення кометних хвостів є відштовхувальна сила сонячних променів.
Франсуа Араго (Франція) відкрив хроматичну поляризацію світла, винайшов полярископ (індикатор поляризації випромінювання) і з його допомогою встановив, що фотосфера Сонця перебуває в газоподібному стані.

 

1809 р.

Франсуа Араго (Франція) відкрив лінійну поляризацію світла небесних тіл (за спостереженнями двох комет і Місяця).
Карл Ґаусс (Німеччина) у творі «Теорія руху небесних тіл, що обертаються навколо Сонця по конічних перетинах» запропонував метод визначення орбіт за трьома спостереженнями.

 

29 березня 1807 р.

К.А. де Відманштеттен (Австрія) відкрив кристалічну структуру метеорного заліза (публікація про відкриття у 1812 р.). Це ж відкриття зробив В.Томсон (опубліковано 1804 р), але про нього забули.
1806—1817 рр. Йозеф Фраунгофер (Німеччина) удосконалив ахроматичний об’єктив і вперше виміряв довжини хвиль ліній сонячного спектра.
2 вересня 1804 р. Карл Гардінґ (Німеччина) відкрив третій астероїдЮнону.

 

1803 р.

Жан-Батіст Біо на підставі обстеження району падіння кам’яного дощу в Нормандії (поблизу м. Егль) остаточно довів реальність метеоритних дощів, і це явище набуло офіційного визнання.

9 червня 1803 р.

Вільм Гершель з’ясував, що кілька подвійних зір, які він спостерігав протягом 25 років, є зоряними системами, що пов’язані силами взаємного тяжіння.

 

1802 р.

Вільям Волластон (Англія) винайшов щілинний спектрограф і відкрив перші сім темних ліній у спектрі Сонця, сприйнявши їх за межі між кольорами.
П’єр Лаплас (Франція) визначив паралакс Сонця (8,56²) за паралактичною нерівністю Місяця.
28 березня 1802 р. Генріх Ольберс (Німеччина) відкрив другий астероїдПалладу.
1801 р. ЖозефЛаланд(Франція) уклав каталогположень47380зір.
1 січня 1801 р. Джузеппе Піацці (Італія) відкрив перший астероїд Цереру.

 

1800 р.

Вільям Гершель (Англія), вимірюючи розподіл енергії у спектрі Сонця за межами видимого спектра, відкрив інфрачервоне випромінювання.
Видано зоряний каталог «Fаsсiculus astronomicus» Френсіса Волластона (Англия).
12 листопада 1799 р. Александер фон Гумбольдт (Німеччина) відкрив метеорний потік Леоніди.
1798—1799 рр. Д. Вільямс (Англія) відкрив хондри в кам’яних метеоритах.

 

 

 

1798 р.

Вийшли перші два томи «Трактату з небесної механіки» П’єра Лапласа (3-й том — 1802, 4-й 1805, 5-й — 1825 рр.), що містять загальну теорію фігур небесних тіл на основі закону всесвітнього тяжіння, а також теорію їхнього руху під дією тяжіння й опору середовища.
Видано трьохтомний «Трактат з теоретичної астрономії» Фрідриха Шуберта (Росія).
Генрі Кавендіш (Англія) визначив сталу гравітації, уточнив значення середньої густини Землі (5,48 г/см3) та її маси з дослідів з крутильними вагами.
1797 р. Генріх Ольберс (Німеччина) удосконалив методи обчислення параболічних орбіт комет за трьома спостереженнями.

 

1796 р.

На конгресі в Готі створено групу з 24 астрономів для пошуків планети, яка згідно з «правилом Тиціуса—Боде» має лежати на середній відстані 2,8 а. о. від Сонця.
Опубліковано твір П’єра Лапласа «Виклад системи світу». У 5книзі вміщено гіпотезу утворення планет з газової туманності, що обертається.
1794 р. Ернст Хладні (Німеччина) створив теорію космічного походження метеоритів на прикладі «Палласова заліза».

1791 р.

Підтверджено існування атмосфери Венери зі спостережень потемніння диска до краю і видовження кінчиків «серпа» планети поблизу нижніх сполучень (Й. Шрайтер, Німеччина).

 

1789 р.

Вільям Гершель (Англія) виготовив телескоп-рефлектор з діаметром головного дзеркала 122 см і відкрив за його допомогою супутники Сатурна — Енцелад і Мимас.
Передбачено можливість існування космічних тіл, які тепер називають чорними дірами (П’єр Лаплас, Франція).

 

1787 р.

Вільям Гершель відкрив перші два супутники Урана (Оберон і Титанію, у 1797 р. він же виявив, що вони обертаються у зворотному напрямку).
Винахід вдосконаленого хронометра (Джон Гаррісон, Англія).

 

1786 р.

Вільям Гершель (Англія) уклав каталог першої відомої тисячі нових туманностей і скупчень зір (у 1789 р до нього додано ще1000, а в 1802 р. понад 500 об’єктів).
Едвард Піґотт (Англія) уклав перший каталог 12 змінних зір.
1785—1786 рр. Вільям Гершель (Англія) застосував метод «черпків» для дослідження будови Галактики; уперше оцінив її розміри й форму.
1784 р. Вільям Гершель (Англія) уклав каталог понад 400 «туманних об’єктів» і виявив закономірності в їх розподілі на небі.

 

1783 р.

Вільям Гершель (Англія) відкрив рух Сонця у просторі серед зір і з’ясував, що Сонячна система відносно найближчих зір зміщується в напрямі на сузір’я Геркулеса.
Опубліковано твір А. Пінгрі (Франція) «Соmеtоgrарhiе» перше велике дослідження комет.
1782—1784 рр. Перші відкриття й початок систематичних досліджень змінних зір (Алголь і β Lur Джон Ґудрайк; η Аql і R СrВ Едвард Піґотт, Англія).
13 березня 1781 р. Вільям Гершель (Англія) відкрив планету Уран, яку сприйняв спочатку за комету.
1779 р. Християн Маєр (Німеччина) уклав перший каталог 690 візуально-подвійних зір, 60 з яких були відкриті вперше.
1778 р. Вийшов «Атлас неба» Йоганна Боде (Німеччина), що на 20 аркушах вміщував 17240 зір.
1776—1821 рр. Вільям Гершель (Англія) відкрив і дослідив візуально-подвійні зорі.

 

1774 р.

А. Вілсон (Шотландія) відкрив лійкоподібну форму сонячних плям.
Визначено масу Землі та її середню густину (4,7 г/см3) зі спостережень відхилень виска поблизу гори (Невіл Маскелайн, Англія).

1774—1781 рр.

Опубліковано «Каталог туманностей і зоряних скупчень» Шарля Мессьє (Франція). Видання 1774 р. вміщувало інформацію про 45 об’єктів, а видання 1781 р. про 103 об’єкта.
1773 р. П’єр Лаплас (Франція) навів доказ стійкості Сонячної системи.

 

1772 р.

Жозеф Лаґранж (Франція) дослідив проблему трьох тіл у небесній механіці.
Леонард Ейлер запропонував нову, досконалішу, теорію руху Місяця.

1766—1772

Встановлено правило («закон Тіциуса-Боде»), якому підпорядковуються середні відстані планет від Сонця (Йоганн Тиціус, Йоганн Боде, Німеччина).
1764—1771 рр. Степан Румовський (Росія) обчислив паралакс Сонця (8,67²) зі спостережень проходжень Венери по диску Сонця в 1761 і 1769 рр.

 

1763 р.

Опубліковано твір Ніколя Лакайля «Соеlum Аustrаlе Stеllifеrum» — каталог понад 10000 південних зір, укладений за спостереженнями 17511752 рр., що містив назви низки південних сузір’їв.
1762 р. Джеймс Бредлі (Англія) завершив 60000 вимірювань положень 3000 зір.
1761 р. Йоганн Ламберт (Німеччина) у «Космологічних листах про будову Всесвіту» розвинув ідею ієрархічної структури нескінченного Всесвіту.
26 травня 1761 р. Михайло Ломоносов (Росія) відкрив атмосферу Венери під час спостереження проходження планети по диску Сонця.

1760 р.

Йоганн Ламберт (Німеччина) у творі «Фотометрія» виклав теоретичні основи фотометрії й уперше вельми точно оцінив міжзоряні відстані (близько 8 св. років до Сиріуса).
12 вересня 1758 р. Шарль Мессьє (Франція) відкрив Крабоподібну туманність (уперше її спостерігав у 1731 р. Бевіс, Англія).

 

1758 р.

ДжонДоллонд (Англія) винайшов геліометр — він складався з двох половинок розпиляного об’єктива.
Чергова поява комети, що пізніше отримала назву «комета Галлея», повернення якої до Сонця обчислив наперед Алексі Клеро (Франція), а першим спостерігав Й. Палич (Австрія).
1757 р. Алексі Клеро (Франція) уперше визначив маси планет, що не мають супутників.
1756 р. ДжонДоллонд (Англія) створив перший ахроматичний астрооб’єктив (1758 р. він отримав патент на винахід).

 

1755—1762 рр.

Джеймс Бредлі (Англія) уклав каталог 3268 зір, положення яких були виміряні в 17501762 рр. на пасажному інструменті й залізним квадрантом Грехема з середньою похибкою ±16s по α і ±1,3²по δ.

 

 

1755 р.

Вийшов твір Імануїла Канта (Німеччина) «Загальна природна історія і теорія неба», де було вміщено першу космогонічну гіпотезу походження небесних тіл і їх систем з пилових туманностей.
Вийшов твір Тобіаса Майєра (Німеччина) «Нові таблиці Місяця і Сонця» (автор виправив таблиці Леонарда Ейлера й розділив з ним премію англійського уряду).
1753 р. Вийшов твір Леонарда Ейлера «Новатеорія руху Місяця».
1750 р. Вийшов твір Томаса Райта (Англія) «Теорія Всесвіту», де йшлося про ієрархію систем, подібних до Молочного Шляху.
1750—1754 рр. Ніколя Лакайль (Франція) спостерігав зорі південного неба на мисі Доброї Надії.

 

1749 р.

У Сибіру (Росія) знайдено кам’яно-залізну брилу (майже 700 кг), що виявилася метеоритом (названо «Палласовим залізом»).
Жан Д’Аламбер (Франція) розробив теорію прецесії і нутації на основі закону всесвітнього тяжіння.

 

1748 р.

Джеймс Бредлі (Англія) пояснив явище нутації, а публікація про її відкриття була зроблена ще 1727 р.
П’єр Бугер (Франція) винайшов геліометр, складений з двох однакових довгофокусних об’єктивів.
1747 р. Леонард Ейлер розробив теорію ахроматичного об’єктива.
1746—1780 рр. Опубліковано твори (серед них і таблиці) Леонарда Ейлера з теоріїруху Місяця.

1744 р.

Уперше сформульовано фотометричний парадокс, і для його пояснення висловлено гіпотезу про поглинання світла в космічному просторі (Жан Шезо, Франція).
1743 р. У Франції вийшов твір Алексі Клеро «Теоріяфігури Землі» (Франція).

 

1729 р.

В Англії видано атлас зоряного неба «Atlas Coelestis» Джона Флемстіда.
Ч. Холл (Англія) винайшовахроматичнийоб’єктив.

 

 

1728 р.

П’єр Бугер (Франція) опублікував книгу «LEssai dOptique sur la gradation de la lumiеre» («Дослід про градацію світла», де сформулював основний закон фотометрії (закон Бугера — Ламберта — Бера).
Джеймс Брадлей (Англія) виявив аберацію (1725) світла зір і правильно її пояснив (1728).
1726 р. Джон Гаррісон (Англія) винайшов метод температурної компенсації маятників астрономічних годинників.

 

1725 р.

В Англії було видано останній (третій) том «Historia Coelestis Britannica», що мітив зоряний каталог Джона Флемстіда (близько 3000 зір яскравіших 7m).
У Росії засновано астрономічну обсерваторію Петербурзької Академії наук (перший директор француз Ніколя Деліль).
1717—1718 рр. Едмонд Галлей (Англія) відкрив власні рухи трьох зір (Альдебаран, Сиріус, Арктур).
1715 р. Едмонд Галлей (Англія) відкривхромосферу Сонця.
1712 р. Вийшов перший том праці Джона Флемстіда «Historia Coelestis Britannica» («Британська історія неба»).

1705 р.

Едмонд Галлей (Англія) підтвердив відкриття періодичності деяких комет і передбачив повернення в 1758 р комети, яку згодом назвали кометою Галлея.

 

1704 р.

Опубліковано твір Ісаака Ньютона«Оптика».
Оле Ремер уперше застосував у меридіанному колі мікрометр з освітленими нитками.
1701 р. Облаштування під керівництвом Якова Брюса астрономічної обсерваторії Навігацкой школи») у Москві.
1698 р. У творі «Соsmоthеоrоs» Християн Гюйгенс зробив першу спробу оцінити порядок величини відстаней до зір.

 

1693 р.

Ісаак Ньютон висловив ідею про формування зір із дифузної речовини під дією сили тяжіння.
Джованні Кассіні (Франція) сформулював три закони обертання Місяця.
1692 р. У Холмогорах Олексій Любімов (архієпископ Афанасій) заснував першу російську астрономічну обсерваторію.

1691 р.

Едмонд Галлей (Англія) розробив методику визначення сонячного паралакса р¤ за спостереженнями в різних місцях Землі проходження Венери по диску Сонця.

 

1690 р.

Посмертне видання зоряного каталогу 1564 зір, створеного Яном Гевелієм (Польща) без використання оптики, що містив екліптичні й (уперше) екваторіальні координати з похибкою до 2¢. До нього увійшов також каталог зір південного неба Галлея, складений з тією ж точністю, але за допомогою оптики.
1689—1690 рр. Оле Ремер (Данія) винайшов пасажний інструмент (1689), меридіанне коло (1690), удосконалив мікрометр.

 

7 липня 1687 р.

Видано твір Ісаака Ньютона (Англія) «Математичні основи природознавства» (скорочено «Principia»), що містить обґрунтування трьох законів динаміки й закону всесвітнього тяжіння, відкритого ще в 1684 р.
1683 р. Джованні Кассіні спостерігав зодіакальне світло і дав йому правильне пояснення (Франція).
1682 р. Едмонд Галлей помітив схожість орбіт комет 1531 і 1607 рр.
1678 р. Почав виходити астрономічний щорічник «Соnnаissаnсе desТеmрs» (Жан Пікар, Франція).

1676—1678 рр.

Едмонд Галлей (Англія) на острові Святої Олени (Атлантичний океан) уклав перший каталог 335 зір південного неба «Саtаlоgus Stеllаrus Аustrаlium».

 

1675 р.

В Англії засновано Гринвіцьку обсерваторію (перший директор Джон Флемстід).
Джованні Кассіні відкрив темне кільце, що відокремлює внутрішнє (яскраве) від зовнішнього кільця Сатурна, «щілину Кассіні».
22 листопада 1675 р. Оле Ремер (Данія) за запізненнями затемнень супутника Юпітера у сполученні і протистоянні визначив швидкість світла.
1673 р. Вийшов перший том твору Яна Гевелія «Маchina соеlеstium» («Небесна будова»), що містить опис низки інструментів, винайдених автором.

 

1672 р.

Лоран Кассеґрен (Франція) запропонував нову оптичну схему рефлектора.
Виявлено зміни сили тяжіння на Землі залежно від широти місця виміру (Жан Ріше в Кайєнні).
1671—1672 рр. Зі спостережень Марса у протистоянні з Кайєнни (Жан Ріше) і Парижа (Джованні Кассіні й Жан Пікар) було визначено паралакс Сонця (9,5²).

1671 р.

Розпочала роботу Паризька обсерваторія (перший директор — італієць Джованні Кассіні).
Жан Пікар опублікував книжку «Вимірювання Землі».

 

1669 р.

Зорові труби було застосовано в кутомірних інструментах під час вимірювання дуги меридіана (визначено, що довжина дуги в 1° становить 111,210 км).
Ісаак Ньютон (Англія) уперше спостерігав спектр Венери.
1668—1671 рр. Ісаак Ньютон (Англія) виготовив перший телескоп-рефлектор з плоским вторинним дзеркалом.
1668 р. Ян Гевелій у Гданську видав «Кометографію» (містить понад 400 малюнків комет).

 

 

 

1667 р.

У Франції засновано Паризьку обсерваторію.
Джемініані Монтанарі (Італія) уперше в Європі виявив змінність зорі Алголь (β Реr) із сузір’я Персея.
Ісмаель Буйо (Франція) визначив період (333 доби) коливань блиску Міри Кита.
Жан Пікар та Адрієн Озу (Франція) оснастили рефрактор розділеними колами і хрестом ниток у фокусі для уточнення кутових вимірів.
1666 р. Джованні Кассіні відкрив обертання Марса (24 год 37 хв).

 

1655—1659 рр.

Християн Гюйгенс (Нідерланди) винайшов астрономічний маятниковий годинник, відкрив кільця Сатурна і його супутник (названий пізніше Титаном), виміряв кутові діаметри планет, відкрив обертання Марса й виконав перші спостереження його полярних шапок, а також перші спостереження світлих туманностей.

 

 

 

1665 р.

Ян Гевелійвідкривкулясте зоряне скупчення22).
Джованні Бореллі (Італія) обчислив орбіту комети 1664 р., припустивши, що вона має форму параболи.
Ісаак Ньютон розклав скляною призмою сонячний промінь у кольорову смужку, пояснив хроматичнісь оптичних лінз, що сприяло винаходу ним рефлектора телескопа, де за об’єктив править увігнуте дзеркало.
1664—1666 рр. Джованні Кассіні (Італія) виконав точні вимірювання осьового обертання Марса і Юпітера.
1663 р. Джеймс Ґрегорі (Англія) у книжці «Розвиток оптики» описав нову схему рефлектора з еліптичним другим дзеркалом.

 

1651 р.

В Італії вийшла праця «Almagestum nоvum» («Новий Альмагест») Джованні Річчолі, який також разом із Франческо Ґрімальді склав карту Місяця, де низку кратерів названо іменами астрономів.
1648 р. Ян Марек Марци (Чехія) уперше розклав світло скляною призмою.

1647 р.

Вийшла «Селенографія» Яна Гевелія (Польща) — докладний ілюстрований опис поверхні Місяця, створений на основі спостережень з довгофокусними хроматичними рефракторами.
1642 р. У Данії засновано Копенгагенську обсерваторію.
1641 р. Ян Гевелій спорудив у Гданську (Польща) обсерваторію, де було встановлено телескоп-рефрактор («повітряна труба») завдовжки 45 м.

1640 р.

Винайдено окулярний мікрометр. Вільям Гаскойн (Англія), Жан Пікар і Адрієн Озу (Франція) спершу застосовували покажчик, а потім нитки у фокальній площині телескопа.
24 листопада 1639 р. Джерімайя Горрокс (Англія) спостерігав проходження Венери по диску Сонця, яке він передобчислив, і визначив величину сонячного паралакса.
Грудень 1638 — 1639 рр. Розпочато систематичні дослідження змінності Міри Кита, відкрито її періодичність (Йоганн Гольварда, Нідерланди).
22 червня 1632 р. Відбувся суд інквізиції над Ґалілеєм. Папа Римський заборонив геліоцентричну систему світу.

1632 р.

В Італії вийшла книжка Ґалілео Ґалілея «Діалог про дві найголовніші системи світуптолемеєву й коперникову», в якій автор популяризує систему світу Коперника.
7 листопада 1631 р. П’єр Гассенді (Франція) спостерігав проходження Меркурія по диску Сонця, передобчислене Кеплером в 1629 р.
1630 р. Христофор Шейнер (Німеччина) виявив залежність періоду обертання Сонця від геліографічної широти.

 

 

1627 р.

Юліус Шіллер (Німеччина) опублікував атлас зоряного неба «СоеlumStеllаrum Сhristianum» («Християнський атласзоряного неба»), в якому традиційні назви сузір’їв було замінено назвами біблійних персонажів.
Опубліковано «Рудольфові таблиці» Йоганна Кеплера, побудовані на основі геліоцентричної теорії, що містили зоряний каталог Тіхо Браге з доповненням власних спостережень Кеплера (загальна кількість зір 1005).

 

1619 р.

Вийшла книжка Йоганна Кеплера «Гармонія світу», де було сформульовано третій закон руху планет, а також викладено гіпотезу про тиск світла як причину відхилення хвостів комет, що пролітають поблизу Сонця.
1618 р. Христофор Шейнер (Німеччина) сконструював й уперше використав параллактичне монтування для спостережень Сонця в телескоп на екрані.

 

1616 р.

Ніколо Цуккі (Італія) запропонував проект однодзеркального рефлектора (з похилим дзеркалом). Таку схему пізніше незалежно запропонували Михайло Ломоносов (у 1762 р.) і Вільям Гершель (у 1787 р.).
1614—1617 рр. Вілеброрд Снелл ван Ройєн (Снелліус) у Голландії розробив метод тріангуляції і застосував його до градусних вимірювань.
1614 р. Симон Маріус, який незалежно від Ґалілея відкрив перші чотири супутники Юпітера, назвав їх Іо, Європа, Ганімед і Каллісто.
1613 р. Христофор Шейнер в Німеччині вперше побудував підзорну трубу за схемою Кеплера.

 

1612 р.

Симон Маріус (Німеччина) неозброєним оком відкрив Туманність Андромеди.
Ніколя-Клод Фабрі де Пейреск (Франція) вперше описав Велику туманність Оріона.

 

 

1611 р.

За видимим переміщенням плям на диску Сонця виявлено його обертання (І. Голдсміт у Голландії; Давид Фабрицій в Німеччині; Ґалілео Ґалілей в Італії).
Ґалілео Ґалілейз’ясував, щоМіцарє подвійноюзорею.
Вийшов твір Йоганна Кеплера «Діоптрика» зі схемою зорової труби з двох двоопуклих лінз.

 

1610 р.

В Італії вийшов «Зоряний вісник», в якому Ґалілео Ґалілей повідомив результати перших телескопічних спостережень, розпочатих 7 січня. 1610 р . (відкриття гір на Місяці, фаз Венери, сонячних плям, чотирьох «ґалілеєвих» супутників Юпітера, встановлення зоряної природи Молочного Шляху).
1609 р. Вийшла книжка Йоганна Кеплера «Нова астрономія, причинно обґрунтована», де було сформульовано перші два закони руху планет.
1608 р. Йоганн Ліпперсгей в Голландії винайшов підзорну трубу. Її 1609 р. в Італії самостійно виготовив також Ґалілей.
9 жовтня 1604 р. СпалахнулаНаднова («зоряКеплера») в сузір’їЗмієносця.

1603 р.

У Німеччині видано зоряний атлас Йоганна Байєра «Уранометрія», де було виділено 12 нових сузір’їв, а яскраві зорі кожного сузір’я позначено літерами грецької та латинської абетки.
1600 р. Вільям Гільберт (Англія) експериментально довів, що Земля є природним магнітом.
17 лютого 1600 р. На вогнищі інквізиції в Римі загинув Джордано Бруно.
1597 р. Тіхо Браге був змушений покинути Данію. За два роки потому він поселиться в Празі, де до нього невдовзі приєднається І. Кеплер.
13 серпня 1596 р. Давид Фабриціус (Німеччина) відкрив першу змінну зорю (зоря Міра з сузір’я Кита, о Сеt).
1588 р. Тіхо Браге оприлюднив створену ним у 1583 р геоцентричну систему світу, в якій Венера і Меркурій обертаються навколо Сонця.

1584 р.

У Лондоні вийшла книжка Джордано Бруно (Італія) «Про нескінченність, Всесвіт і світи», що містила твердження про нескінченність Всесвіту й велику кількість населених світів.
1583 р. Жозеф Скалігер (Франція) запровадив неперервну лічбу часу в днях «юліанського періоду» з епохою 01.01.4713 р. до н. е.
15 жовтня 1582 р. У низці країн Європи запроваджено григоріанський календар, розроблений за вказівкою папи Григорія XIII (Італія).
1577 р. Тіхо Браге (Данія) зайшов доказ космічної природи комет, що вперше мав широкий розголос.
1576—1596 рр. Тіхо Браге (Данія) створив на острові Вен першу, а згодом другу, обсерваторії (Ураніборг і Стьєрнборг).
11 листопада 1572 р. Тіхо Браге (Данія) спостерігав спалах Наднової в сузір’ї Кассіопеї.

1561 р.

Ландграф Вільгельм IV Гессен-Кассельский (Німеччина) побудував обсерваторію, де використовували маятниковий годинник і яку було оснащено обертовим дахом.
1551 р. Видано планетні «Пруські таблиці», обчислені Е. Рейнгольдом на основі теорії Коперника (Німеччина).
Травень 1543 р. Вийшла книга М. Коперника «Про обертання небесних сфер».
1539 р. У Гданську (Польща) видано «Перше оповідання» І. Ретика про геліоцентричне вчення Коперника.
1540 р. Вийшла книга «AstronomicumCaesareum» П. Апіана (Німеччина).
1528 р. Уперше в Європі виміряно довжину градуса меридіана110,6 км (Ж. Фернель, Франція).

1513 р.

Микола Коперник (Польща) поширює серед друзів свій твір «Малий коментар» перший виклад геліоцентричної системи світу, де були визначені відносні відстані планет від Сонця.
1496 р. Перше видання перекладу «Альмагеста» з арабської на латинську мову (Венеція).

1492 р.

Поблизу Ензісгейма (Німеччина) упав кам’яний метеорит, маса якого становила майже 127 кг — це найстаріший метеорит, збережений до нашого часу.

 

1474 р.

Вийшов твір Регіомонтана (Німеччина) «Метод місячних відстаней» з ефемеридами Місяця для визначення місця корабля в морі.
Видано планетні таблиці Регіомонтана (Йоганн Мюллер) «Ефемериди»(Нюрнберг, Німеччина).

 

1472 р.

Вийшов твір Г. Пурбаха (Німеччина) «Нова теорія планет».
Регіомонтан і Е. Шлезінгер (учні Пурбаха, Німеччина) виконали, за 100 років до Тіхо Браге, перші чисельні оцінки розмірів і «висоти» комети з висновком про її космічну природу.

 

1440 р.

Микола Кузанський (МиколаКребс) висловив думку про рух Землі у просторі, про подібність Землі й інших небесних тіл між собою щодо їхнього складу, про нескінченність Всесвіту і поширеність життя в ньому (твір «Про рух Землі»).

 

1425―1437 рр.

Улугбек і його співробітники уклали «Зідж Гурагані» — каталог положень 1018 зір (виміряних з похибкою ± 5¢ в Самаркандській обсерваторії, де в площині меридіана було встановлено квадрант радіусом 40 м), а також таблиці рухів планет.
1425 р. Збудовано Самаркандську обсерваторію Улугбека.
1365 (71) р. Перші спостереження сонячних плям у Росії (Ніконовський літопис).
1281 р. Запропоновано календар «Шоуша», де середня тривалість тропічного року становила 365,2425 середньої доби (Ґо Шоуцзін, Китай).
1279 р. У Китаї засновано Пекінську обсерваторію.
Близько 1272 р. Створено «Ільханські таблиці» рухів Сонця і планет; визначено величину прецесії (51,4²) (Насиреддін Туей, Марага, Азербайджан).
1259 р. Засновано Марагинську обсерваторію на півдні Азербайджану.
1256 р. Джон Галіфакс (Сакробоско) в Англії створив один із перших астрономічних популярних творів у Західній Європі — «Сфера Всесвіту».

1252 р.

Єврейські та мавританські вчені на чолі з Ісааком бен Саїдом, яких зібрав король Кастилії (Іспанія) Альфонс X, створили «Альфонсові таблиці» рухів планет.
1175 р. Герхард (Кремона) переклав на латинську мову «Альмагест» Птолемея.
1136 р. Кирик Новгородець (Київська Русь) підготував календарний трактат «Учение им же ведати человеку числа всех лет».
Кінець XI — початок XII ст. Омар Хайям (персько-таджицький поет, вчений і філософ) розробив проект точного календаря, видав книгу поезій «Всесвіт і його пізнання» з елементами геліоцентризму.
1064 р. Згадка в літопису доби Київської Русі про сонячний протуберанець під час повного затемнення Сонця.

4 липня 1054 р.

Спалах Наднової в сузір’ї Тельця, зареєстрований в європейських, японських і китайських хроніках (спалах породив Крабоподібну туманність).

 

Близько 1031 р.

Абу Рейхана ал-Біруні (Хорезм) уклав «Канон Масуда» (каталог 1029 зір), визначив кут нахилу екватора до екліптики (e = 23°34¢00²) та довжину (111,6 км) 1° меридіана, написав трактат про літочислення.
Кінець X ст. — початок XI ст. Ібн-Юнус (поблизу Каїра) уклав «Гакімітські таблиці» (1007 н.е.) рухів Сонця, Місяця і планет, а також визначив кут нахилу екватора до екліптики(e = 23° 35¢).
1000 р. Засновано обсерваторію в Каїрі.
Х ст. Абу-ль-Вафа (Багдад) відкрив одну з нерівномірностей в русі Місяця.
960 р. ас-Суфі в Каїрі уклав каталог зір (в його основі каталог Птолемея з урахуванням прецесії) з докладним описом 48 сузір’їв.
Кінець IX — початок X ст. Уточнено значення величини річної прецесії, визначено ексцентриситет «орбіти Сонця» і довготу перигею.
829 р. Засновано Багдадську обсерваторію.
827 р. Визначено розміри Землі за градусними вимірами між річками Тигр і Євфрат (Багдад, учені каліфа Аль-Мамуна).
813 р. Каліф Аль-Мамун заснував у Багдаді астрономічну школу й наказав перекласти «Альмагест» на арабську мову.
725 р. Нань Гуншо (Китай) спробував визначити довжину меридіана за ідеєю Лю Чжо.
VII ст. «Космографія» і теорія календаря Ананія Ширакаці (Вірменія).
449 р. Аріабхата і Варахаміхара в Індії висловили твердження про кулястість Землі та її обертання навколо своєї осі.
Початок II ст. Плутарх (Рим) дійшов висновку про схожість Землі й Місяця з дослідів із відбивання світла різними поверхнями.

 

140 р.

Клавдій Птолемей (Александрія) підготував твір «Велика математична побудова астрономії в 13 книгах» (арабською «Альмагест»), що містив теорію епіциклічного руху планет в геоцентричній системі, а також планетні таблиці, зоряний каталог 1022 зір, розподілених (за прикладом Гіппарха) на 6 видимих зоряних величин за блиском.

 

 

II ст. н.е.

Чжан-Хен серед інших винайдених ним інструментів виготовив армілярну сферу з гідромеханізмом, надав її теорію, оцінив число видимих у Китаї зір (~ 2500) і розподілив їх на 124 сузір’я, дав 320 зорям власні імена; зрозумів причину сонячних і місячних затемнень; писав про кулястість небесних тіл і безмежності Всесвіту в просторі та часі; незалежно відкрив явище прецесії й визначив постійну прецесії 1¢11².
1 січня 45 р. до н.е. У Римі запроваджено юліанський календар (за пропозицією астронома Созігена з Александрії).
104 р. до н. е. У Китаї здійснено календарну реформу й уточнено тривалість тропічного року (365,2502) та синодичного місяця (29,5311).

 

 

 

150—123 рр. до н.е.

Незалежне від Вавилона відкриття прецесії, перші таблиці руху Сонця (тривалість року 365d15m49s) і Місяця, встановлення неоднакової тривалості пір року (до десятих часток доби), спалах Наднової у сузір’ї Скорпіона (липень 134 до н.е.); зоряний каталог з екліптичними координатами і поділом за блиском 850 зір на шість зоряних величин; уведення деферентів з центрами, що не збігаються з центром Землі, щоб зберегти рівномірний рух планет по епіциклах; уведення l і j географічних пунктів з l = 0° на о. Родос (Гіппарх, Греція).
164 р. до н. е. Перший запис про спостереження комети (Галлея) у Вавилоні.

 

Близько 220 р. до н. е.

Архімед виготовив прилад для вимірювання кутового діаметра Сонця й отримав верхню межу 33¢. Він створив планетарій, що приводився в рух водяним двигуном, із Землею в центрі; планетарій показував рух Сонця і планет, відтворював сонячні й місячні затемнення.
Близько 230 р. до н. е. Ератосфен Кіренський (Александрія) визначив розміри Землі шляхом вимірювання дуги меридіана.
230 до н. е. Аполлоній Пергський (Греція) у схемі будови світу замінив обертові сфери Евдокса колами й започаткував теорію епіциклічного руху небесних світил.
240 р. до н.е. Перший достовірний запис появи комети Галлея (Китай).
270 р. до н.е. Вийшов твір Арата (Греція) «Небесні явища» поетичний опис неба.

 

280—265 рр. до н. е.

Аристарх Самоський (Греція) висловив ідею руху Землі й інших планет навколо Сонця (геліоцентрична система), яке міститься в центрі Всесвіту, а також виконав перші оцінки відстані до Сонця (1200 земних радіусів) і Місяця.
294—272 рр. до н.е. Початок систематичних визначень положень зір на небесній сфері (Аристіл в Самосі, Тімохаріс в Александрії).
Березень 301 р. до н. е. Перша згадка про сонячні плями в літописі першого року Хе-Пін династії Хань (Китай).

 

Бл. 330 р. до н. е.

Аристотель в книгах «Фізика» та «Про небо» систематизував тогочасні уявлення про світобудову, за якими Земля міститься в центрі світу, тоді як Сонце, Місяць і планети, а також зоряне небо обертаються навколо неї, та дав цьому «фізичне обґрунтування».
332 р. до н. е. Засновано Александрійський мусейон з книгосховищами й обсерваторією.
IV ст. до н. е. Перші з відомих висловлювань щодо існування в нескінченному просторі розумного життя поза Землею (Метродор з Хіоса, Греція).

 

350 р. до н. е.

Гераклід Понтійський (Греція) висловив ідею обертання Землі навколо своєї осі, що пояснює видиме добове обертання небесної сфери, а також запропонував схему будови світу, в якій Венера і Меркурій обертаються навколо Сонця, а воно, як й інші світила, обертається навколо Землі.
Близько 355 р. до н. е. Гань Гун і Ші Шень (Китай) уклали каталог 809 зір «Сінг-Чінг».

 

 

Близько 360 р. до н. е.

Арістотель (Греція) підготував твір «Про небо», де наведено докази щодо кулястості Землі, Місяця та інших небесних тіл. Згідно з Арістотелем Всесвіт складають 56 окремих сфер (по 6 сфер для всіх світил, окрім Місяця, для нього їх 5), центри яких лежать у центрі Землі. Обертання зовнішньої сфери (сфера нерухомих зір) приводить у рух усі інші й визначає добовий рух неба.

 

Близько 366 р. до н. е.

Евдокс Кнідський (Греція) розробив першу теорію руху планет, кожна з яких прикріплена до окремої сфери, що обертаються рівномірно навколо спільного центра (Землі). Він також запровадив календар з тривалістю року в 365,25 днів, визначив кут (e) нахилу екватора Землі до площини екліптики (e = 24°), з’ясував, що Земля має форму кулі.

 

 

IV ст. до н.е.

Калліпп (Греція) відкрив нерівномірність руху Сонця по екліптиці. Він також у 334 р до н.е. поліпшив метонів цикл, що дозволило уточнити тривалість синодичного року (похибка була лише 2,2 секунди) і виявити різну тривалість чотирьох пір року.
Демокріт (Греція) висловив думку про те, що Всесвіт, який складається з неподільних атомів і порожнечі, нескінченний, Сонце величезне у порівнянні з Землею, Місяць світить відбитим світлом, а Молочний Шлях складається з безлічі зір.

 

433—432 р. до н. е.

Метон (Греція) з’ясував, що існує 19-річний період часу, після якого конкретні фази Місяця припадають на ту саму дату сонячного календаря, що й у попередньому періоді. Його назвали метоновим циклом.
Близько 470 р. до н. е. Падіння великого метеорита поблизу р. Егос (Фракія). Анаксагор вважав його шматком, що відірвався від розжареного Сонця.

 

 

V ст. до н. е.

Філолай Кротонський (Греція) вперше висловив ідею руху Землі навколо деякого «центрального вогню» як причину зміни дня і ночі.
Анаксагор (Греція) вважав, що Місяць світить відбитим світлом Сонця, яке є розжареним каменем розміром як Греція. Він також з’ясував причину сонячних і місячних затемнень.
Геракліт Ефеський Геракліт Темний», Греція) запропонував принцип вічної мінливості матерії: «все тече, все змінюється».
532 р. до н. е. У Китаї вперше зареєстрували спалах наднової зорі.
540—550 р. до н. е. Піфагор Самоський (Греція) висловив ідею про кулястість Землі.

VI ст. до н. е.

Анаксимандр Мілетський (Греція) виготовив сонячний годинник, застосував гномон для вимірювання нахилу екліптики до екватора, склав першу географічну карту.
28 травня 595 р. до н. е. Сонячне затемнення в Малій Азії, передбачене Фалесом Мілетським (Греція).
595 р. до н. е. З’ясовано 19-річний цикл зміни фаз Місяця (Китай), перевідкрито в 450 р. (Вавилон) і 433 р. Метоном (Греція).
VII—VI ст. до н. е. У Вавилоні відкрито сарос — період повторюваності сонячних і місячних затемнень.
16 березня 687 р. до н. е. Перший запис про метеорний дощ (Китай).

 

Близько 700 р. до н. е.

У Вавилоні складено трактат з астрономії «Мул апін». У ньому подано списки пар зір, одна з яких заходить у момент сходу іншої, а зону уздовж екліптики розділено на 15 сузір’їв, названих іменами тварин.
22 лютого 720 р. до н.е. У Греції вперше зареєстровано сонячне затемнення.
15 червня 763 р. до н. е. Найстаріший запис про спостереження повного сонячного затемнення (Вавилон).
6 вересня 776 р. до н.е. Найдавніший запис про сонячне затемнення (Китай).
1058―1057 рр. до н.е. Перше повідомлення про спостереження комети (Галлея) в Китаї.
Близько 1100 р. до н. е. Чу Конг (Китай) визначив нахил екватора до екліптики.

1100 р. до н. е.

У м. Чжоугун (нині м. Хенань) правитель У Ван збудував велику обсерваторію з гномоном і невисокою вежею з майданчиком для переносних кутомірних інструментів (Китай).
1137 р. до н. е. Перше повідомлення про спостереження місячного затемнення (Китай).
1500 р. до н. е. Найдавніше зображення сузір’їв (віко саркофага, Єгипет).
Близько 1600 р. до н. е. У Вавилоні запроваджено семиденний тиждень за числом яскравих світил: п’ять планет, Сонце і Місяць.
1900—1600 рр. до н. е. Будівництво «обсерваторії» Стоунгендж (Південна Англія).
2-е тисячоліття до н. е. Кам’яні кільця біля вірменського села Ангехакот аналог англійського Стоунгенджа.

 

2-е тисячоліття до н. е.

Зоряна карта, висічена на камені (Китай). Таблиці Венери «Амізадуга», коло зодіакальних сузір’їв (Вавилон). Місячно-сонячний календар (Месопотамія, Єгипет).
Близько 2000 р. до н. е. Історія створення світу«Енума Еліш» (Вавилон).
2133 р. до н.е. Перша згадкапро метеоритуКитаї.
22 жовтня 2137 р. до н.е. Повне сонячне затемнення в Китаї, за не передбачення якого, за легендою, були страчені астрономи Хо і Хі.
2315—2287 рр. до н. е. Перші записи про комети(Китай).
2400—2200 рр. до н. е. У Вавилоні введені поняття екліптики, точок рівнодень, запроваджено поділ неба на сузір’я.
2397 р. до н. е. У Китаї запроваджено 60-річний календарний цикл.
Близько 2500 р. до н. е. Запроваджено сонячний календар з тривалістю року в 365,25 доби (Єгипет).
2697 р. до н. е. Найдавніша згадка про сонячне затемнення (Китай).
Близько 2800 р. до н. е. У Єгипті збудовано піраміду Хеопса, орієнтовану по сторонах світу.
Близько 3000 р. до н. е. Перші астрономічні записи в Єгипті, Вавилоні та Китаї.
3-е—2-е тисячоліт. до н. е. Винайдено сонячний годинник.
3-е тисячоліт. до н. е. У Китаї винайдено водяний годинник.
4-е—2-е тисячоліт. до н. е. Мегалітичні споруди: кам’яна обсерваторія Стоунгендж та інші в Південній Англії, споруди друїдів у Бретані.
До 4-го тисячоліт. до н. е. Астрономічні малюнки стародавніх майя (Центральна Америка).
4241 р. до н.е. Перший календар (Єгипет).
До 5-го тисячоліт. до н.е. Наскельні астральні знаки й малюнки (печери Африки, Вірменії, Іспанії, Північної Азії, Франції).

 

 

 

Астроблоги

  • МИ і ВСЕСВІТ

    Блог про наш Всесвіт, про дослідження його об’єктів астрономічною наукою. Читати блог

afisha 1