Зоряні вибухи найчастіше пов’язані з Надновими, ефектними смертями зір. Однак нові спостереження, виконані з допомогою Великої міліметрової / субміліметрової антени Атакама (Тhe Atacama Large Millimeter / submillimeter Array ALMA), дають уявлення про вибухи на іншому кінці циклу життя зір — їх народженні. Астрономи отримали драматичні зображення, коли досліджували подібні до феєрверку осколки від народження групи масивних зір. Вони показують, що процес зореутворення може бути сильним і вибуховим.
На відстані 1350 світлових років у сузір’ї Оріона лежить компактна й активна ділянка зореутворення, яку називають Молекулярна хмара Оріона 1 (the Orion Molecular Cloud 1, OMC-1), що є частиною комплексу такої ж природи у відомій туманності Оріона. Зорі народжуються, коли хмара газу в сотні разів масивніша, ніж Сонце, починає руйнуватися під дією власної сили тяжіння. У компактних регіонах виникають протозорі й починають довільно дрейфувати. З плином часу, деякі зорі починають рухатися в бік спільного центра мас, який, зазвичай, міститься в особливо великій протозорі. Коли зорі наближаються одна до одної, то перед тим, як вони покинуть місце свого народження, можуть трапитися їхні сильні взаємодії.
Близько 100 000 років тому кілька протозір почали формуватися глибоко в OMC-1. Гравітація стала притягувати їх одну до одної зі швидкістю, яка постійно зростала, аж поки 500 років тому дві з них, нарешті, не зіткнулися. Астрономи не впевнені, чи зачепилися вони одна за одну, чи зіткнулися в лоб, але так чи інакше це спричинило потужне виверження. Воно зірвало з інших прилеглих протозір в міжзоряний простір сотні колосальних викидів газу й пилу з швидкістю понад 150 кілометрів на секунду. Ця катастрофічна взаємодія генерувала стільки енергії, скільки Сонце випромінює за 10 мільйонів років.
На світлині показано вибух в ділянці зореутворення, що міститься в туманності Оріона. Різні кольори позначають дані про доплерівські зміщення, зафіксовані ALMA в міліметровому діапазоні довжин хвиль у випромінюванні окису вуглецю. Синім показано газ, що рухається в нашому напрямку з високою швидкістю, а червоним — той, який рухається повільніше. Фото з сайту www.eso.org.
Щоб швидко пройти назад на 500 років, команда астрономів під керівництвом Джона Баллі (John Bally) з університету Колорадо (США), використала ALMA й заглянула в серце цієї хмари. Там вони знайшли викинуті внаслідок вибухового народження рештки цього скупчення масивних зір, схожі на космічну версію феєрверків з гігантським серпантином від старту ракет в усіх напрямках.
Такі вибухи, як очікують науковці, короткотривалі, тому залишки, як спостерігала ALMA існують тільки протягом століть. Але хоча вони й швидкоплинні, такі протозоряні вибухи можуть бути досить поширеним явищем. Знищуючи свою материнську хмару, ці події також можуть допомогти регулювати темп зореутворення в таких гігантських молекулярних хмарах.
Натяки про вибуховий характер уламків в OMC-1 уперше були виявлені Субміліметровою антеною на Гаваях у 2009 р. Баллі та його команда також спостерігали цей об’єкт в ближній інфрачервоній ділянці спектра з допомогою телескопа «Близнюки-Південь» (Gemini South) в Чилі, виявивши дивовижної структуру стримери довжиною майже світловий рік.
Однак, нові зображення ALMA показують вибухову природу з високим розділенням, що розкриває важливі деталі про розподіл і швидкий рух окису вуглецю (СО) всередині викидів. Це допоможе астрономам зрозуміти основні причини вибуху, а також те, який вплив ці події можуть мати на формування зір по всій Галактиці.
За інф. з сайту www.eso.org підготував Іван Крячко
