Час і Всесвіт за уявленнями наших пращурів
М. О. Чмихов
Історія календаря — не лише матеріал для ілюстрації розвитку науки про лічбу часу.Особливості календаря іноді допомагаютьзбагнути минуле, запровадження нового календаря часто супроводжує важливі політичні події. Такі приклади відомі й з життя нашоїкраїни. Зупинимося на одному з них.
...988 рік. На Русі прийнято християнство як державну релігію.Незважаючи на всю важливість цієї події, літописи обмежуються описом хрещення киян, не називаючи ні дня, ні місяця, ні навіть пори року, коли воно відбулося. Чому?
Численні факти свідчать, що прийняття християнства на Русі не було несподіванкою. За повідомленнями арабських та візантійських джерел, уже в IX ст. серед руських дружинників і купців було чимало християн. Християнами, як відомо, були бабка князя Володимира Ольга та деякі з її близьких осіб. У Києві вже в першій половині X ст. існував християнський храм — церква св. Іллі.
Як готувалось прийняття нової релігії, розповідає й «Повість временних літ». Нарада бояр і міських старійшин, скликана князем Володимиром у 987 р., вирішила направити послів до різних країн, щоб переконатися в перевазі тієї чи іншої форми релігії. Повернувшись додому, посли висловилися на користь прийняття християнства за грецьким зразком. Нова боярська нарада, яка відбулася в тому самому році, схвалила таке рішення й доручила князеві обрати місце хрещення киян. Про дату цієї важливої акції на нараді (наче про всім давно відому річ) не йшлося. Чому?
Важливою стороною прийняття християнства на Русі є запровадження християнського юліанського календаря, місцевою особливістю якого стало віднесення Нового року на 1 березня за юліанським стилем (далі — ю. ст.). Чому саме цей день був першим у році? Можливо, 1 березня (ю. ст.) 988 р. було обрано князем тому, що цей день вважався в християнстві днем створення Всесвіту? Проте, хоча церковний пасхальний рік починався 1 березня початком цивільного року в католицьких країнах було 1 січня а в православній Візантії — 1 вересня. Тоді, може, віднесення початку року на Русі на березень викликано тим, що, вводячи новий календар, князь хотів і розпочати його одразу ж по закінченні року старого дохристиянського календаря?
На жаль літописні дані не лише не допомагають у висвітленні цих питань, а навпаки, ставлять під сумнів навіть сам рік прийняття християнства, бо з трьох основних подій 988 р., наведених у «Повісті временних літ» — походу Володимира на Корсунь (Херсонес), хрещення князя та хрещення Русі, — за свідченням інших давньоруських та візантійських літопісів, перша відбулася 989, а друга — ще 986 р. Таким чином, джерела епохи християнства на Русі не можуть нам допомогти. Оскільки ж введення християнства уособлювало насамперед докорінну зміну в ідейному житті країни, відповіді на поставлені питання закономірно шукати в дохристиянському світогляді — східнослов’янських моделях Всесвіту та дохристиянському календарі з його святами, що відповідали язичницькій космології.
Дослідники М.В. Степанов, Д.О. Святський, А.М. Зелінський вважають, що до прийняття християнства на Русі вживався сонячно-місячний календар з 19-річним циклом. Існування цього циклу було зумовлено тим, що зміна пір року визначалася за рухом Сонця, довжина місяця — періодом зміни фаз Місяця (близько 29,5 днів), а рік починався з молодика, найближчого до дня весняного рівнодення. Оскільки 12 місячних місяців мають 354 дні, а сонячний рік — 365, по закінченні першого року циклу різниця між рівноденням та молодиком становитиме 11 днів, тобто новий рік почнеться за 10 днів до рівнодення. По закінченні 12-го місяця другого циклу ця різниця зросте вже до 22 днів. Тому для того щоб починати новий рік в молодик, найближче до рівнодення, додається тринадцятий 30-денний місяць,після якого молодик випадатиме аж на 8-й день після рівнодення. З цього дня й починають наступний рік. Унаслідок періодичних вставок семи тринадцятих місяців протягом 19 років різниця між днями рівнодення й молодиком ліквідується і на початку нового циклу молодик та рівнодення знову відбуватимуться в один і той самий день.
Ф. Ф. Болонєв переконливо довів, що святом Нового року й весняного рівнодення до прийняття християнства у слов’ян була масляна. Не випадково тому, що обряд масляної був нерозривно пов’язаний з молодиком. У давнину вважалося, що на масляному тижні повинен був неодмінно народитися новій місяць («умокнути свій ріг у масло»), інакше настане кінець світу. Святкувати масляну найчастіше починали в понеділок, а закінчували (разом зі знищенням опудала) в неділю. Сам термін масляної (7 днів) знаходить широкі аналогії у весняних новорічних святах інших народів, у яких 7 днів символізують 7 місяців, що проходять від весняного до осіннього рівнодення.
Астрономічні таблиці показують, що в 986 р. весняне рівнодення і молодик збігалися й відбувалися 15 березня (ю. ст.), тобто 14 березня (ю. ст.) закінчувався старий, а 15 березня (ю. ст.) вже починався новий 19-річний календарний цикл. Очевидно, в цьому факті й полягає причина введення християнства навесні саме 988 р.: щоб не порушувати ритм життя країни, в державнихінтересах було найкраще хрестити Русь або в 988 р., або чекати закінчення наступного довгого 19-річного циклу. Але з християнськими країнами князю необхідно було узгодити й лічбу місяців та днів. Подібність народних назв місяців у сучасних слов’янських народів доводить, що ці назви мають ще загальнослов’янське дохристиянське походження і місяці саме під цими назвами вживалися в 19-річному циклі. Уважно приглянемося до народних назв місяців, наприклад в календарі українців, бо саме ці назви відповідають особливостям зміни клімату на широті Києва — місті, де жив князь-реформатор.
Першим місяцем року був, очевидно, квітень, бо сама його назва відповідала розквітові природи й життя людини, що наставали з приходом астрономічної весни. На противагу цьому назви ;інших весняних місяців — березень (або ще давньоруський «сухий») та травень, що пояснюються, як назви місяців цвітіння берези (або підсихання землі) та буйства трав, є більш конкретними й обмеженими за змістом і не могли надаватися першому місяцю після весняного рівнодення. Роль квітня як першого місяця року підкреслює й місце місяця жнив — серпня. Коли 1 квітня в дохристиянському календарі (надалі — дохр.) збігалося б на початку багаторічного циклу з днем весняного рівнодення, початок серпня припадав би в 986 р. на 11 липня — 9 серпня (ю. ст.) або місяць займав би другу половину липня — першу половину серпня в нинішньому григоріанському календарі, що, таким чином, у дійсності відповідає основному періоду жнив, бо, за даними академіка Б.О. Рибакова, для Київщини та Житомирщини жнива серпом в основному відбувалися з 24 липня до 7 серпня (за ю. ст.). Така особливість місця серпня й пояснює, чому дослідники історії календаря назву давньоруського серпня відносять до теперішніх липня або серпня. З іншого боку, коли б рік починався 1 березня (дохр.), серпень пригадав би на теперішні другу половину серпня — першу половину вересня, що неможливо, бо не відповідає періоду жнив, тобто суті місяця серпня.
У такому разі можна вважати, що до введення християнства на Русі рік починався 1 квітня (дохр.), а останнім місяцем року завжди був березень, і в періоди, коли вводився додатковий тринадцятий місяць року, саме березень, як це було прийнято в календарях з багаторічними циклами, подвоювався, тобто тринадцятий місяць називався березнем-другим.
Оскільки в 988 р. початок місяців за юліанським і дохристиянським календарями не збігалися — 1 березня (ю. ст.) відповідало 16 березня-другого (дохр.), — Володимирові слід було ліквідувати місячні місяці, а рік почати першого числа одного з місяців юліанського календаря. При цьому князь мав, здавалося б, два варіанти: обрати днем нового року або 1 березня (ю. ст.), тобтодохристиянське 10 березня, або 1 квітня (ю. ст.), тобто 10 квітня (дохр.) Але 1 квітня (ю. ст.) не могло стати днем Нового року християнського календаря, бо тоді треба було б святкувати спочатку Новий рік за язичеським календарем (масляну) ще з дохристиянського 18 по 24 березня, або з 9 по 15 березня (ю. ст.), а після цього — Новий рік за юліанським календарем — 1 квітня (ю. ст.). Іншими словами, внаслідок кількох причин саме 1 березня (ю. ст.) 988 р. виявилося найсприятливішою датою для дня Нового року давньоруського християнського календаря.
При цьому першим місяцем року став березень, бо на 1 березня (ю. ст.), перебуваючи в межах березня, припадало дохристиянське 10 березня. Відповідно до цього відбувся послідовний зсув народних назв і наступних місяців року, число днів в яких разом з тим було збільшено за рахунок ліквідації вставного тринадцятого місяця. В цілому все це привело до існуючої тепер невідповідності давньоруських народних та латинських назв.
Новий календар сприймався водночас і як символ нової релігії. У такому разі й само хрещення киян не могло відбуватися ні в який інший день, крім 1 березня (ю. ст.) 988 р. Безумовно, саме в цьому й полягає причина замовчування літописцем дати прийняття християнства, адже для нього, як і для його сучасників, вибір цього дня здавався цілком природним і не вимагав ніяких додаткових пояснень.
Введення християнства на Русі не було мирним актом. Воно супроводжувалося жорстокою розправою князя й бояр з жерцями — охоронцями язичеської космології та язичеських свят. Саме тому ця подія мала для Русі й негативні наслідки: адже разом із знищенням жерців, що являли собою свого роду інтелігенцію первісного й ранньокласового суспільств, були назавжди втрачені величезні самобутні наукові, насамперед астрономічні, надбання тисячолітнього розвитку східнослов’янських племен.
Водночас були зруйновані або потоплені язичеські ідоли, які, крім усього іншого, втілювали уявлення про рух часу, великою мірою уособлювали дохристиянський календар. Розглянемо один із найцікавіших давньоруських ідолів, знайдений у 1848 р. у р. Збруч. Ідол мав вигляд чотиригранного стовпа, поділеного на три яруси, в кожному з яких вміщено людські зображення, а верх закінчувався чотирма крупними постатями людини, що мали єдину голову з чотирма обличчями, обернутими на чотири сторони. Ці постаті зображували представника родоплемінної знаті, шо підкреслює жертовний ритон в його руках. Уся поверхня і чола була вкрита червоною мінеральною фарбою — вохрою.
В історико-археологічній літературі збруцький ідол трактують як одну з широковідомих антропоморфних космологічних моделей. В цілому він уособлює Всесвіт з його горизонтально-вертикальною структурою: обличчя відповідають чотирьом сторонам горизонту, а яруси — трьом основним частинам Всесвіту — небу, повітряному просторові й Землі (або небу, Землі й підземному царству). Червоний колір ідола символізує вогонь або Сонце (небесний вогонь).
Відомий дослідник особливостей космології давньої людини М. Й. Шахнович підкреслює, що уявлення про подібні антропоморфні моделі виникли в первісному суспільстві як пояснення ритуального вбивства тотема-першопращура, частини тіла якого начебто перетворюються в предмети та явища природи. У японців, наприклад, такою першоосновою Всесвіту був Ізанаги, у полінезійців — Таагароа, у скандінавів — Імір, у індоіранців — Пуруша.
Внаслідок ритуального спалення Пуруші, здійсненого богами, виникли люди, тварини, Сонце, Місяць, вітер, а також, як читаємо в Ригведі (далі РВ, X, 90, 14), з пупа Пуруші з’явився повітряний простір, з голови розвинулося небо, з ніг — земля, сторони горизонту — з вуха.
Символами Пуруші були, очевидно, дерев’яні й кам’яні ідоли, які виставлялися на родоплемінних капищах. Навколо ідолів у певні свята розпалювали ритуальні вогнища, що символізувало жертовне спалення ідола. Найдавнішими пурушами можна вважати частину стел з курганів мідно-бронзового віку, виготовлених у формі людської постаті. Нижня частина стел такого типу (близько 1/4 загальної висоти стели) залишалася необробленою, бо призначалася для вкопування. Цей поділ стели нагадує положення Пуруші, нижня частина якого містилася в землі, а 3/4 — височіли над нею (РВ, X, 90, 4).
Деякі стели в давнину були повністю або частково вкриті вохрою. Етнографічні матеріали свідчать, що вохра в обрядах використовувалася як символ вогню, відродження й плину часу Сучасні народи, що перебувають на низькому рівні розвитку, натирають вохрою свої тотеми, намагаючись цим підсилити їх творчі можливості. Таким чином, якщо в людей з’являлася у чомусь потреба у проміжках між святами, коли Пурушу «спалювали» (оточували ритуальними вогнищами), то роль вогнів виконувала вохра.
Назва «пуруша» була узагальнюючою й стосувалася певного класу богів, роль яких часто підкреслювало їх ім’я. В індоєвропейському масиві племен таким найвідомішим богом можна вважати Мітру (Міфру). Дослідник культу Мітри Г. А. Кошеленко дійшов висновку, що ім’я «Мітра» за походженням було уособленням громади, її ладу. Крім поняття «громада» (українське «мир»), у багатьох індоєвропейських мовах похідними від слова «Мітра» є поняття «друг», «дружба», «договір», «любов», «мир», «спокій», «Сонце» і «Всесвіт» (російське «мир»). Будучи богом Сонця й неба,Мітра водночас вважався й охоронцем космічного порядку. Зображувався Мітра як представник родоплемінної знаті.
Збруцький ідол (Пуруша)
У цьому відношенні Пурушею можна вважати й Рода, на думку Б.О. Рибакова, — найголовнішого й найдавнішого східнослов’янського бога, проти культу якого в середньовіччя закликала боротися християнська церква. Ім’я Рода, будучи спорідненим таким поняттям, як «рід» (пращури), «рід» (колектив родичів), «народ» (людство в цілому), «родина» (сім’я), «батьківщина» (російське «родина»), «природа», «народжувати», «червоний» (російське «рдяньій»), виразно підкреслює відповідальність цього бога за культ пращурів і життя людей та природи, тобто Всесвіту в цілому, а також традицію його зображення в червоному кольорі. Оскільки зазначені риси повністю відповідають символіці зображень на збруцькому ідолі та кольору його поверхні, можна вважати, що цей ідол і був уособленням бога Рода.
Але Пуруша характеризує не застиглий стан Всесвіту, а його постійне відновлення й відродження — він не лише «Всесвіт, який був і буде», а й постійно «переростає свій початковий стан» (РВ, гХ, 90, 2). Ритуальне спалення Пуруші символізувало щорічне впорядкування життя разом із пробудженням природи після довгого і зимового сну й серед пір року (весни, літа й осені), які мають і безпосереднє віднощення до спалення Пуруші, весна поставлена ;на перше місце (РВ, X, 90,6).
Принесення в жертву Пуруші є безумовною паралеллю спалення опудала, яке відбувалося в індоєвропейських народів під час свята проводів зими й зустрічі весни — на масляну. Ф. Ф. Болонєв переконливо довів, що спалення або розривання на шматки опудала або ляльки під час масляної були пов’язані в первісній формі (як і спалення Пуруші) з ритуальним вбивством тотема. Дослідник також дійшов висновку, що в давнину величезну роль в обряді масляної відігравало коров’яче масло (про що недвозначно свідчить і сама назва свята). Показово, що Пуршу символізувало також масло, яке виливалося на жертовну солому, й одним з наслідків спалення Пуруші було також одержання жертовного масла (РВ, X, 90, 7—8).
Раніше ми вже наголошували на можливості ототожнення символіки 7 днів масляної з 7 місяцями весняно-літнього періоду. Цікаво, що й для спалення Пуруші використовували саме 7 деревин (РВ, X, 90, 15) і при цьому весну символізувало жертовне масло, яким кропили Пурушу при спаленні, літо — дрова, а осінь ставала начебто наслідком знищення Пуруші — самою жертвою або новим жертовним маслом, в яке перетворювався спалений Пуруша (РВ, X, 90, 6).
Таким чином, відповідність зазначених рис символу Всесвіту (Пуруші—Рода, або масляної) основним структурним особливостям давньоруського дохристиянського календаря є, на нашу думку, ще одним важливим доказом того, що хрещення Русі саме в березні 988 р. стало (хоча й вимушеною) даниною язичеській космології, досягненнями якої була фактично продиктована дата введення християнства й нового календаря.
Джерело: Короткий астрономічний календар 1981, с. 155—161
