Астрономічна картина дня від NASA. Перехід на сайт Astronomy Picture of the Day.

Останні новини

Перші переконливі докази існування супутника в екзопланети

04 жовтня 2018

Астрономи з Колумбійського університету за допомогою Космічного телескоп імені Габбла та космічного телескопа «Кеплер» зібрали переконливі докази існування супутника в екзопланети Кеплер-1625б, що лежить на відстані 8000 світлових років від Землі.

 

У статті, оприлюдненій 3 жовтня в журналі Science Advances, Алекс Тіачі (Alex Teachey) і Девід Кіппінґ (David Kipping) повідомляють про виявлення кандидата в екзосупутники, тобто супутника, що обертається навколо планети біля іншої (не Сонця — Ред.) зорі. Цей кандидат є незвичним через його великий розмір, співмірний з діаметром Нептуна. У Сонячній системі, де відомо близько 200 природних супутників планет, таких великих об’єктів цього типу не існує.

Докладніше:

Виявлено сильні джети в нейтронної зорі з потужним магнітним полем

28 вересня 2018

Уперше астрономи стали свідками швидкого руху речовини, викинутої назовні від нейтронної зорі з надзвичайно потужним магнітним полем, що приблизно в 10 трильйонів разів більше, ніж у Сонця. Несподіване відкриття не лише здивувало дослідників, але й змусило їх кардинально переосмислити нинішні теорії про те, як струмені (джети — Ред.) виникають всюди в космосі.

 

Докладніше:

Пошук інформації на порталі

Наші ювіляри: Голосіївські астрометристи-першопрохідці

 

В. С. Кислюк

доктор фізико-математичних наук, професор

Головна астрономічна обсерваторія НАН України

 

 

2003 рік — ювілейний для вчених-астрономів, які стояли біля початків астрометрії в Головній астрономічній обсерваторії НАН України (скорочена назва — ГАО, а неофіційна — Голосіївська обсерваторія), а саме: 90-річчя з дня народження доктора фізико-математичних наук Колчинського Іллі Григоровича (нар. 1913 р.), доктора фізико-математичних наук Короля Олексія Костянтиновича (1913—1977), кандидата фізико-математичних наук Горині Антона Огейовича (1913—1983), а також 75-річчя з дня народження докторів фізико-математичних наук Гаврилова Ігоря Володимировича (1928—1982) та Гуртовенка Ернеста Андрійовича (1928—1994). Вони починали роботу в Голосіївській обсерваторії у період становлення тут астрометричних спостережень. Нижче подано стислу розповідь про діяльність цих першопрохідців.

 

ПІОНЕР ФОТОГРАФІЧНОЇ АСТРОМЕТРІЇ. ДОСЛІДНИК НЕСТАБІЛЬНОСТІ ЗЕМНОЇ АТМОСФЕРИ

 

Становлення фотографічної астрометрії в Голосіеві пов’язано з іменем Іллі Григоровича Колчинського, відлік наукової діяльності якого в ГАО розпочався 9 січня 1949 р. Тоді його зарахували на посаду старшого наукового співробітника обсерваторії.

 

Народився І. Г. Колчинський 3 травня 1913 р. у Києві в сім’ї гравера-кустаря. Закінчивши 1927 р. семирічку, він навчався в Київському хімічному технікумі (1928—1931 рр.), а потім працював хіміком у гірничо-хімічному тресті «Апатит», що в Мурманській області. На початку 1933 р. І. Г. Колчинський повернувся до Києва, де протягом кількох місяців працював хіміком-техніком в Інституті будматеріалів, а восени того ж року вступив до Київського університету на математико-механічний факультет. По закінченні навчання (з кваліфікацією «математик») його направили до аспірантури при кафедрі астрономії Природничо-наукового інституту імені П. Ф. Лесгафта (м. Ленінград). Невдовзі, 1939 р., І. Г. Колчинський перевівся до аспірантури при кафедрі астрономії Київського університету імені Т. Г. Шевченка. Закінчив аспірантуру 1941 р. А далі ... війна. З липня 1941 р. до грудня 1945 р. 1. Г. Колчинський — у лавах Радянської Армії командиром взводу топорозвідки артилерійського полку (пройшов спеціальне навчання в Харківському артучилищі) на різних фронтах Вітчизняної війни (Південний, Північно-Кавказький, 1-й і 3-й Білоруські, 1-й Український) і в складі Окремої Приморської армії.

 

1 січня першого повоєнного, 1946, року І. Г. Колчинського зарахували на посаду старшого наукового співробітника Астрономічної обсерваторії Київського університету імені Т. Г. Шевченка (КАО). Там він вивчав рефракцію світла в земній атмосфері, а в травні 1947 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Дослідження атмосферної дисперсії». Після переходу в ГАО діапазон наукових зацікавлень ученого розширився. Його наукова тематика на той час зводилась до трьох напрямів: визначення точних положень планет і туманностей фотографічним методом на великому астрографі; вивчення атмосферної рефракції; дослідження явища мерехтіння зір й атмосферної турбулентності.

 

Завдяки зусиллям І. Г. Колчинського в ГАО встановили та ввели в дію один із перших телескопів — подвійний довгофокусний астрограф Тепфера—Штейнгеля (D = 40 см, F = 5.5 м), за допомогою якого були закладені перші епохи спостережень зір для визначення їхніх власних рухів, розпочаті й далі розвинуті дослідження в галузі фотографічної астрометрії й атмосферної оптики. Ілля Григорович став першим спостерігачем на цьому телескопі, а заведений ним павільйонний журнал, де фіксувалось кожне відвідування телескопа, має тепер унікальну історичну цінність.

 

І. Г. Колчинський опублікував близько 100 наукових і науково-популярних праць, серед яких варто відмітити монографії, що вийшли друком у видавництві «Наукова думка» (Київ): «Оптическая нестабильность земной атмосфери» (1967 р., 184 с.) та «Наблюдение й факт в астрономии» (1982 р., 104 с.). Перша з них стала основою його докторської дисертації, яку вчений захистив 1969 р.

 

І. Г. Колчинський виступив одним з ініціаторів всесоюзної кооперативної програми «Фотографічний огляд північного неба» (ФОН), про яку він разом з А. Б. Онегіною (1926—2001) уперше доповів 1975 р. на науковій нараді в Києві. Через 25 років астрометристи ГАО на основі спостережень за цією програмою створили першу версію каталогу ФОНАК (ФОН + Астрографічний каталог), що містить положення, власні рухи та деякі фотометричні характеристики понад 2 млн зір північного неба.

 

Протягом багатьох років І. Г. Колчинський був беззмінним керівником методологічного семінару обсерватори, захоплено брав участь у його роботі. Він — член МАС, член редколегій журналу «Кинематика й физика небесних тел» і щорічника «Астрономічний календар» (до 1997 р. — «Короткий астрономічний календар»), на сторінках останнього часто виступає з публікаціями.

 

І. Г. Колчинський — активний пропагандист наукових знань. Він опублікував низку популярних книжок, брошур і статей з астрономії. Велику увагу приділяв учений дослідженням з історії астрономії. Він брав активну участь в організації Київського планетарію та створенні експозиції «Будова Всесвіту» в заповіднику «Києво-Печерська лавра». Варто відзначити широке коло зацікавлень І. Г. Колчинського в галузі філософії, образотворчого мистецтва, музики та літератури.

 

З часу впорядкування структури ГАО (1964 р.) І. Г. Колчинський обіймав посаду завідувача відділу фотографічної астрометрії (до кінця 1975 р.). Протягом 1976—1988 рр. учений був науковим консультантом ГАО. Тепер І. Г. Колчинський на пенсії.

 

Редколегія «Астрономічного календаря» щиросерде вітає Іллю Григоровича Колчинського з 90-річчям від дня народження і бажає йому міцного здоров’я.

 

ПІОНЕР МЕРИДІАННОЇ АСТРОМЕТРІЇ

 

У січні 1945 р. штат створюваної Голосіївської обсерваторії, який складався на той час із директора (академік О. Я. Орлов) та вченого секретаря (к.ф.-м.н. Ш. Г. Горделадзе), поповнився ще одним співробітником. Це був Олексій Костянтинович Король.

 

О. К. Король народився 4 березня 1913 р. в Києві в міщанській сім’ї. Закінчивши школу, він пішов на машинобудівний завод «Більшовик» учнем ФЗУ, набув кваліфікацію котельника-розмітчика. Учився вечорами на робітфаку, протягом 1931—1936 рр. — на фізико-математичному факультеті (денне відділення) Київського університету, закінчивши який, здобув кваліфікацію «фахівця з математичних дисциплін із правом викладати їх у старших класах середньої школи, виконувати обов’язки асистента у вищих навчальних закладах та молодшого наукового працівника в н/д установах». Згодом він навчався в аспірантурі при астрономічній університетській обсерваторії, де під керівництвом професора С. Д. Чорного вивчав теоретичну астрономію та опановував методи спостережень. О. К. Король і другий вихованець Київського університету — М. М. Остафов були першими аспірантами тільки-но заснованої аспірантури при обсерваторії.

 

Закінчивши аспірантуру 1939 р., О. К. Король дістав направлення в Полтавський педагогічний інститут, але через два місяці був призваний на дійсну військову службу, яку проходив у 21-му окремому батальйоні зв’язку 55-ї стрілецької дивізії. Батальйон часто змінював свою дислокацію: Курськ, Воронеж, Усмань, Каунас, Вільнюс, Брестська фортеця і, нарешті, Слуцьк — на колишньому кордоні Білорусії, де О. К. Короля застала війна. Він дістав тут перше поранення й опинився на окупованій території, 30 вересня 1941 р. добрався до Києва, а 9 жовтня 1941 р. був зарахований до штату КАО. Там він налагодив зв’язок із партизанською групою, виконував її окремі доручення, зокрема приймав радіозведення Радінформбюро та передавав їх партизанам. Після визволення Києва О. К. Король знову в діючій армії, звідки він був демобілізований наприкінці 1944 р. внаслідок ще двох поранень. А в січні 1945 р. О. К. Король уже став до роботи в ГАО. Тут під керівництвом академіка О. Я. Орлова він невдовзі підготував кандидатську дисертацію на тему «Движение полюса Земли с 1915.8 по 1929.0», яку захистив у травні 1950 р.

 

Протягом 1950—1952 рр. О. К. Король із групою співробітників установив, відрегулював і дослідив один з перших інструментів обсерваторії — вертикальний круг Ваншаффа (D — 19 см, F — 2.5 м), після чого на ньому розпочалися регулярні спостереження. Цей телескоп разом із подвійним довгофокусним астрографом Тепфера—Штейнгеля (див. вище) вивезли з Німеччини після війни як репарацію й передали Україні. Тепер обидва телескопи є експонатами музею ГАО, а на місці, де був вертикальний круг, установлено пам’ятний знак. Перший результат наукової роботи, виконаної за даними спостережень на телескопі Ваншаффа, — каталог схилень 588 слабких зір — здобув високу оцінку на Астрометричній конференції в Пулкові.

 

У 1954 р. О. К. Король очолив експедицію зі спостережень повного сонячного затемнення поблизу м. Новомосковська Дніпропетровської області, а 1957 р. за завданням Астроради АН СРСР організував у Голосієві станцію для оптичних спостережень штучних супутників Землі. За успішну роботу цієї станції Президія АН СРСР нагородила О. К. Короля Почесною грамотою (1959 р.).

 

Протягом 1954—1965 рр. О. К. Король керував великою колективною роботою з визначення в єдиній системі абсолютних схилень яскравих і слабких фундаментальних зір. Цю роботу опубліковано в низці статей та в монографії «Склонения ярких й слабьіх. фундаментальньїх звезд в единой системе» (Київ: «Наукова думка», 1969.—234 с.), що стала основою докторської дисертації О. К. Короля, яку він захистив 1974 р. Згодом учений був співкерівником (разом з А. С. Харіним) теми «Спостереження великих планет і Сонця на вертикальному крузі Ваншаффа».

 

О. К. Король активно популяризував астрономічні знання: охоче листувався з аматорами астрономії, писав популярні статті, виступав із лекціями перед киянами та мешканцями багатьох куточків України. За дорученням товариства «Знання» вчений часто виїжджав із лекціями на цілинні землі до Казахстану та у віддалені військові гарнізони (Далекий Схід, Північ). Багато років він був відповідальним секретарем щорічника «Короткий астрономічний календар». Надрукував ряд статей на його сторінках: «Проходження Меркурія по диску Сонця 9 травня 1970 р.» (1972 р.), «30 років ГАО АН УРСР» (1974 р.), «Піонер-10» та «Піонер-11» біля Юпітера» (1976 р.), «Реформа календаря. Чи потрібна вона?» (1977 р.), «Коротка історія «Короткого астрономічного календаря» (1978 р.). Останню з наведених статей О. К. Король написав, будучи відповідальним редактором календаря на 1978 р. Проте цей випуск побачив світ уже після смерті вченого. О. К. Король помер у Києві 10 березня 1977 р.

 

ДОСЛІДНИК ФІЗИЧНОЇ ЛІБРАЦІЇ МІСЯЦЯ

 

Одним із перших спостерігачів на телескопі Тепфера—Штейнгеля був Антон Огейович Гориня. Народився він 19 серпня 1913 р. у с. Осіновиця Велізького району на Смоленщині в селянській сім’ї. Перед вступом до вузу А. О. Гориня пройшов довгий і тернистий шлях. Навчався на вечірньому відділенні робітничого факультету при Ленінградській лісотехнічній академії та в Ленінградському артилерійському училищі, працював чорноробом, опалювачем, рахівником. Трохи провчився у Велізькому педагогічному технікумі, учителював в одній із шкіл м. Казані, деякий час був завідувачем школи.

 

У 1940 р. А. О. Гориня закінчив фізико-математичний факультет Казанського університету за спеціальністю «гравіметрія й астрономія» і здобув кваліфікацію інженера-астронома. Закінчивши навчання в університеті, він декілька місяців обіймав посаду інженера-геодезиста Київського аерогеодезичного підприємства (АГП), а згодом (до 1946 р.) був інженером-гравіметристом і начальником гравіметричної експедиції (партії) Московського АГП. Протягом 1946—1957 рр. А. О. Гориня — науковий співробітник, а також завідувач астрометричного відділу КАО.

 

А. О. Гориня приступив до роботи в ГАО з 2 вересня 1957 р., коли за результатами конкурсу був зарахований на посаду старшого наукового співробітника. Історія появи його в Голосіївській обсерваторії досить цікава. 22 червня 1953 р. на ім’я директора ГАО чл.-кор. АН УРСР А. О. Яковкіна (1887—1974) надійшла заява к.ф.-м.н. А. О. Горині з проханням зарахувати його на посаду наукового співробітника ГАО. У резолюції А. О. Яковкіна (30 червня 1953 р.) сказано: «зарахувати з 1 серпня 1953 р. із попереднім проходженням за конкурсом». 1 серпня того ж року відбулося засідання конкурсної комісії (голова О. К. Король, члени комісії: І. Г. Колчинський, В. В. Конін), яка прийняла рішення на користь А. О. Горині. У конкурсі також брав участь викладач фізики артилерійської школи при Будинкові офіцерів м. Одеси В. М. Табачник. Текст рішення був такий: «Визнати, що вакантна посада повинна бути використана в галузі фотографічної астрометрії, з якою за своїм профілем значно краще може впоратись А. О. Гориня, який має практику наукової роботи в астрометрії і захистив дисертацію (8 червня 1953 р.(!) — В. К.) у тій же галузі, — меридіанній астрометрії. Зважаючи на це, на вакантну посаду молодшого наукового співробітника рекомендувати канд. фіз.-мат. наук А. О. Гориню.»

 

Проте дирекція КАО не дала згоду на переведення А. О. Горині в ГАО, а тільки дозволила йому роботу за сумісництвом. Перехід А. О. Горині в ГАО відбувся лише 1957 р. Незважаючи на це, він активно спостерігав на астрографі Тепфера— Штейнгеля та сприяв успішному виконанню спостережних програм на цьому телескопі. Ніхто не вмів так майстерно натягувати павутинні нитки в мікрометрі телескопа, як Антон Огейович (у той час найпридатнішою для використання в мікрометрах була саме павутина).

 

Наукова діяльність А. О. Горині як у КАО, так і в ГАО відбувалася під впливом ідей А. О. Яковкіна, тобто стосувалась проблеми визначення параметрів фігури крайової зони Місяця і його осьового обертання. Він видав (разом із В. К. Дрофою) монографію «Рельєф крайової зони Місяця» (1962 р.) та самостійно — монографію «Постоянные физической либрации Луны» (1969 р.). В останній роботі наведено результати визначення параметрів обертання Місяця на основі виконаних А. О. Горинею протягом 1950—1966 рр. візуальних і фотографічних спостережень пар місячних кратерів методом позиційних кутів.

 

В останні роки перед виходом на пенсію (1976 р.) А. О. Гориня під керівництвом академіка Є. П. Федорова виконував за допомогою телескопа АВР-2 експериментальні вимірювання великих кутових відстаней між зорями, щоб випробувати нові принципи побудови координатних систем у космічному просторі. Вийшовши на пенсію, учений деякий час працював на київському заводі «Арсенал». Помер А. О. Гориня в Києві 26 вересня 1983 р.

 

ПІОНЕР ВІТЧИЗНЯНОЇ СЕЛЕНОДЕЗІЇ

 

У ніч з 22 на 23 березня 1954 р. свою першу фотопластинку за допомогою астрографа Тепфера—Штейнгеля отримав Ігор Володимирович Гаврилов, який згодом став одним із найактивніших і найпродуктивніших спостерігачів на цьому телескопі.

 

І. В. Гаврилов народився 17 травня 1928 р. у містечку Рубежевичі Барановицької області в Білорусії. Він закінчив 1947 р. Вільнюський індустріальний політехнікум за фахом «промислове та цивільне будівництво», а 1952 р. — астрономічне відділення фізико-математичного факультету Вільнюського університету. Успішна виробнича практика в ГАО (після п’ятого курсу навчання в університеті) визначила дальшу долю І. В. Гаврилова. Директор обсерваторії А. О. Яковкін, помітивши його схильність до науково-дослідницької роботи, наприкінці 1953 р. звернувся до директора польської середньої школи в литовському місті Нова-Вільня, де І. В. Гаврилов, закінчивши університет, викладав математику й фізику, з проханням звільнити його від роботи й направити в ГАО. Це клопотання задовольнили. З січня 1954 р. І. В. Гаврилов — науковий співробітник ГАО: молодший (1954—1962 рр.), старший (1962—1976 рр.), завідувач відділу фотографічної астрометрії (1976—1982 рр.).

 

Початок 60-х рр. XX ст. ознаменувався активними дослідженнями Місяця за допомогою космічних апаратів (КА). Після перших вдалих космічних експериментів 1959 р. (обліт Місяця, жорстка посадка КА на його поверхню та фотографування зворотного боку) розпочалася підготовка до здійснення м’якої посадки на Місяць як одного з основних елементів майбутніх космічних місій (у тому числі й пілотованих). Розв’язання низки теоретичних і практичних задач, пов’язаних із вивченням й освоєнням Місяця за допомогою КА, зумовило необхідність створити на місячній поверхні мережу так званих селенодезичних опорних точок із відомими просторовими координатами. Вузлові точки цієї мережі, так звані репери, дають змогу закріпити в тілі Місяця селенодезичну (на зразок земної геодезичної) координатну систему, яка слугує математичною основою для складання карт місячної поверхні та використовується, щоб вивчати геометричну та динамічну фігури Місяця. Крім того, така мережа необхідна, щоб ототожнювати й вивчати багато тисяч фотографій ділянок місячної поверхні, які передаються з борту КА.

 

Координати опорних точок на місячній поверхні в ГАО визначали ще задовго до польотів на Місяць. Щоправда, раніше ці роботи обмежувались дослідженнями рельєфу лише в крайовій зоні. Уперше в колишньому Радянському Союзі робота зі створення селенодезичної мережі опорних точок на всій поверхні видимого боку Місяця розпочалася в ГАО 1961 р. під керівництвом І. В. Гаврилова, учня відомого дослідника Місяця А. О. Яковкіна. Якраз незадовго до того І. В. Гаврилов захистив кандидатську дисертацію на тему «Дослідження фігури крайової зони Місяця». Він став першим селенодезистом (спеціалістом «нової професії віку», як писала одна з українських газет 1964 р.). Аналогічні роботи з місячної тріангуляції стали з’являтися в інших астрономічних установах колишнього СРСР лише років через 10, коли дослідження Місяця за допомогою космічних апаратів досягли свого апогею. Спочатку група дослідників під керівництвом І. В. Гаврилова визначила просторові координати 160 кратерів на видимому боці Місяця. Ці координати ще до опублікування їх (1965 р.) були використані при підготовці космічних місій «Луна-4» — «Луна-9». Ця робота започаткувала великий цикл селенодезичних досліджень у ГАО, завершальним етапом якого стало визначення положень 4900 об’єктів місячної поверхні.

 

Створені під керівництвом І. В. Гаврилова опорні селенодезичні мережі відіграли значну роль при підготовці та виконанні космічних експериментів із вивчення й освоєння Місяця. Вони широко застосовувались при розрахунках, пов’язаних із проведенням лазерної локації Місяця, та при складанні місячних карт різного виду й призначення. Значну частину досліджень І. В. Гаврилова відображено в його монографії «Фигура й размеры Луны по астрономическим наблюдениям» (1969 р.) та в колективній праці «Сводная система селенодезических координат 4900 точек лунной поверхности» (1977 р.). 1975 р. він захистив докторську дисертацію на тему «Фігура і розміри Місяця за наземними вимірюваннями».

 

З 1976 р. І. В. Гаврилов очолював відділ фотографічної астрометрії ГАО. Проблемам цієї галузі астрономії він приділяв багато уваги. В останні роки свого життя вчений активно виконував згадану вище всесоюзну кооперативну програму «Фотографічний огляд північного неба».

 

І. В. Гаврилов помер 19 жовтня 1982 р. Йому посмертно надано звання лауреата Державної премії України в галузі науки й техніки (1983 р.). Ще за життя І. В. Гаврилова на Місяці був кратер Гаврилов, названий 1970 р. на честь радянського інженера в галузі ракетної техніки О. І. Гаврилова (1884—1955). Міжнародна астрономічна спілка 1985 р. ухвалила вважати, що кратер Гаврилов, який лежить недалеко від Моря Москви, названо також на честь українського астронома Гаврилова Ігоря Володимировича. Кратер Гаврилов діаметром 60.0 км має такі координати: широта 17.4° N, довгота 130.9° Е.

 

ПЕРШИЙ ДОСЛІДНИК АСТРОГРАФА ТЕПФЕРА—ШТЕЙНГЕЛЯ

 

До аспірантури ГАО 1952 р., закінчивши Київський університет імені Т. Г. Шевченка, вступив Ернест Андрійович Гуртовенко. Керівник аспіранта А. О. Яковкін запропонував йому тему дисертації, пов’язану з дослідженням подвійного астрографа Тепфера—Штейнгеля. На цьому телескопі якраз перед тим розпочалися регулярні спостереження.

Е. А. Гуртовенко народився 10 грудня 1928 р. у с. Баштечки Жашківського району Черкаської (тодішньої Київської) області в родині сільських учителів. Закінчивши середню школу, він спочатку навчався в Київському будівельному технікумі залізничного транспорту, але через рік вступив до Київського державного університету, закінчивши який за фахом «фізик-астроном», дістав направлення до аспірантури ГАО. Перші наукові роботи Е. А. Гуртовенка стосувалися астрометрії. Він виконав комплексні дослідження астрографа (аберації об’єктивів, фотометричнапомилка поля, точність визначення координат об’єктів, положення оптичного центра). Е. А. Гуртовенко вперше дослідив одну з основних систематичних помилок, які властиві методові фотографічної астрометрії, — ефект рівняння блиску. Він показав, що інструментальне рівняння блиску зумовлюється ефектом призматичності об’єктива, який може бути спричинений або дефектом у виготовленні лінз, або дефектом центрування, що проявляється як зміщення оптичних осей лінз. Результати цих досліджень Е. А. Гуртовенко узагальнив у своїй кандидатській дисертації «Дослідження 400-мм астрографа Головної астрономічної обсерваторії АН УРСР», яку захистив 1956 р.

 

Ранні праці Е. А. Гуртовенка в галузі астрометрії здобули високу оцінку та знайшли застосування в практиці обробки матеріалів спостережень не тільки в ГАО, але й в інших астрономічних установах колишнього СРСР (Пулковській і Ташкентській обсерваторіях, Астрономічному інституті Московського університету та ін.).

 

Згодом Е. А. Гуртовенко очолив відділ фізики Сонця, створив школу, відому в науковому світі як київська школа сонячників, виконав фундаментальні дослідження в цій галузі 1975 р. захистив докторську дисертацію на тему «Поле швидкостей і будова сонячної фотосфери», став всесвітньовідомим ученим. Унікальне поєднання якостей ученого з фізики Сонця та спеціаліста з приладобудування забезпечило йому успіхи в постановці й виконанні досліджень на спостережних базах у Голосіеві, на піку Терскол (Приельбрусся), в експедиціях для спостережень повних сонячних затемнень, у проведенні космічних експериментів із вивчення глобальних коливань Сонця.

 

Протягом 1983—1989 рр. професор Е. А. Гуртовенко очолював за сумісництвом кафедру астрономії та космічної плазми Київського університету імені Тараса Шевченка. Він опублікував близько 160 наукових статей, а також три монографії. Одну з останніх праць ученого відзначено премією імені М. П. Барабашова Національної академії наук України. Е. А. Гуртовенко був членом Міжнародної астрономічної спілки, а також членом редколегій наукових журналів «Кинематика й физика небесних тел», «Солнечные данные», «Solar Рhysics». Помер Е. А. Гуртовенко 20 січня 1994 р. в Києві.

 

ПІСЛЯМОВА

 

Через рік, 2004 р., Головна астрономічна обсерваторія НАН України відзначатиме своє 60-річчя. Тепер це відома у всьому світі астрономічна установа. Пройдено великий шлях, е вже вагомі здобутки, у тому числі в галузі астрометрії. Усі вони базуються на підвалинах, які заклали в перше 10-річчя існування обсерваторії наші ювіляри старшого (І. Г. Колчинський, О. К. Король, А. О. Гориня) і молодшого (І. В. Гаврилов, Е. А. Гуртовенко) поколінь. Цих учених розділяла вікова дистанція в 15 років, але всіх їх об’єднували любов до астрономії та прагнення побудувати велику астрономічну обсерваторію. Сьогодні ми можемо стверджувати — вони стояли коло джерел наукової слави Голосіївської обсерваторії.

 

Джерело: Астрономічний календар 2003

 

Астроблоги

  • МИ і ВСЕСВІТ

    Блог про наш Всесвіт, про дослідження його об’єктів астрономічною наукою. Читати блог

afisha 1