Докладніше про Іммануїла Канта

22 квітня 1724 р., народився відомий німецький філософ, один з найвидатніших мислителів XVIII століття Іммануїл Кант (помер 12 лютого 1804 р.).

Він народився в м. Кенігсберзі — тодішньому важливому торговельному центрі Східної Прусії (тепер м. Калінінград, РФ) — та мешкав там і в околицях міста все життя. Батько Канта, небагатий ремісник, та інші родичі рано помітили його здібності до навчання і допомогли хлопцеві здобути освіту. У 1745 р. Кант закінчив Кенігсберзький університет, де вивчав механічну натурфілософію Ньютона, латин­ських класиків та ін. З того часу протягом дев’яти років він працював як домашній учитель у трьох сімействах, а у вільний від роботи час проводив наукові дослід­ження. У 1747 р. молодий мислитель опублікував свою першу філософську працю «Роздуми про правильну оцінку живих сил».

У 1755 р. Іммануїл Кант став на посаду викладача в Кенігсберзькому університеті. Того ж року, захистивши дисертацію про принципи метафізичних знань, він здобув звання приват-доцента. Проте професури в університеті вченому довелося чекати ще 15 років, протягом яких він працював помічником бібліотекаря Кенігсберзької двірцевої бібліотеки за невисоку платню. У 1770 р. Кант захистив дисертацію «Про форму та принципи почуттєвого і умопізнавального світу», в якій виклав свої погляди на простір і час. Того ж року вчений був призначений професором логіки і математики Кенігсберзького університету, де до 1797 р. викладав низку предметів, які стосувалися філософії, математики та фізики, а з 1786 р. обіймав посаду ректора університету.

Кант був добре обізнаний з досягненнями багатьох природничих наук: астро­номії, геології, фізичної географії, фізики, антропології та ін. Дослідження з астрономії вчений в основному провадив до кінця 1770 р. Він вивчав питання стосовно походження і розвитку Сонячної системи, існування галактик, причин доцільної будови живих організмів і т. д. Теоретичною основою натурфілософських праць Канта була механіка Ньютона з центральним для неї законом всесвітнього тяжіння. Вченому належить спроба науково пояснити походження і розвиток Сонячної системи на основі принципів механіки. При розробці космогонічної гіпотези Кант, крім законів механіки Ньютона, використав наукові результати інших дослідників. Він опирався на концепцію геліоцентричної системи світу Коперника, відкриті Кеплером закони руху планет і виявлені Ґалілеем зако­номірності вільного падіння тіл. Свою космогонічну гіпотезу вчений виклав 1755 р. у праці «Загальна історія природи і теорія неба». Ось коротко її суть.

Сонячна система утворилася з величезної кількости частинок матерії, розсіяних в просторі. Скупчення цих частинок мали різну густину, а між ними діяли сили притягання і відштовхування. Внаслідок відмінности густини різних скупчень посту­пово виникли ущільнені області речовини, які згодом перетворилися в грудки. Дії сил притягання та відштовхування зумовили обертання згустків в одному й тому ж напрямі навколо осі обертання центральної грудки — зародку Сонця. Центральна грудка речовини поступово нагрівалася внаслідок тертя мас, які оберталися.

На основі механіки Ньютона Кант в загальних рисах описав механічний процес утворення Сонця та планет із хмари розсіяної речовини. До того ж, учений уважав, що його космогонічна гіпотеза задовільно пояснює деякі виявлені особли­вості Сонячної системи: еліптичні форми планетних орбіт, невеликі значення їхніх ексцентриситетів, нерівномірності річного руху планет, наявність супутників планет і кілець Сатурна. Кант не обмежився розглядом тільки Сонячної системи, але намагався зрозуміти, яке місце вона займає у Всесвіті. На думку вченого, всігалактики набагато перевищують Сонячну систему за розмірами і мають сталу структуру завдяки тому ж механізму, який діє в околі Сонця. Кант уважав Сонце однією із зір Молочного Шляху, пояснив наявність згущення зір в смугу Молочного Шляху та висловив припущення, що еліптичні туманності є дуже далекими зоряними системами, в яких теж діє закон тяжіння, що його сформулював Ньютон. Таким чином, він розвинув ідею про єдність фізичних законів походження і розвитку різних областей Всесвіту, висловлену іншими вченими, зокрема італійським мисли­телем Дж. Бруно (1548—1600) (див. «Астрономічний календар на 1998 р.», Київ, 1997 р., с. 209—212) та німецьким мислителем Й. Г. Ламбертом (1728—1777).

До Канта суто механістично пояснити структуру світу, його походження і розвиток спробував французький філософ Р. Декарт (1596—1650), запропонувавши теорію вихорів. Гіпотеза Канта має цілу низку істотних наукових переваг як над ідеями Декарта, так і над гіпотезами інших дослідників, що передували Кантові. Проте вона ґрунтується і на багатьох неправильних, з наукового погляду, припущеннях. Пізніше ідеї стосовно утворення Сонячної системи запро­понували французький учений П.С. Лаплас (1749—1827), французький астроном Е.О. Фай (1814—1902), амери­канський учений Ф.Р. Мультон (1872—1952), англійський астроном Дж.X. Джинс (1877—1946) та радянський учений  О.Ю. Шмідт (1891—1956). Космогонічні ідеї Канта і Лапласа часто об'єднують під однією назвою «гіпотеза Канта—Лапласа». Сучасним космогонічним гіпотезам в загальних рисах властиві погляди Канта і Лапласа.

Опираючись на досягнення Ньютона, Кант розширив сферу наукового дослідження природи, застосувавши його до проблеми розвитку світу. Проте він вказав на мéжі такого дослідження, а саме — вчений чітко розділив питання стосовно процесу розвитку світу і акту його створення.

З космогонічними дослідженнями Канта пов’язане вивчення припливного тертя. У 1754 р. він опублікував статтю «Дослідження питання, чи зазнала Земля під час свого обертання навколо осі, завдяки якому відбувається зміна дня і ночі, деякі зміни з часу свого виникнення». В цій праці вчений розглянув динамічну систему Земля—Місяць і дійшов висновку, що внаслідок припливного тертя добове обертання Землі сповільнилось.

Кант уважав, що механістичні принципи можна застосувати для пояснення багатьох явищ неорганічної природи. Водночас він виступав проти механіцизму в біології, вважаючи, що на основі самих законів механіки неможливо пояснити появу навіть найпростіших форм органічного світу.

Кант досліджував важливі питання як природничих наук, так і філософії. В центрі його уваги тривалий час були проблеми теорії пізнання і логіки. Філософська основа теорії пізнання Канта — ідеалізм, а в історію філософії він увійшов як класик суб’єктивного ідеалізму. У 1755 р. Кант опублікував працю «Нове висвітлення перших принципів метафізичного пізнання», а 1768 р. — «Про перше обґрунтування розрізнення сторін у просторі», в яких розглянув поняття простору й часу. У 1758 р. вийшла праця Канта «Нова теорія руху і спокою», в якій він розвинув вчення Декарта, висвітливши своє уявлення про відносність руху і спокою. У 1781 р. Кант опублікував відомий трактат «Критика чистого розуму», в якому виклав свою теорію пізнання. В наступних критичних трактатах «Критика практичного розуму» (1788 р.») і «Критика здатности розсуду» (1790 р.) він досліджував критичні основи моралі, філософії мистецтва та філософії природи. В низці праць Кант виклав свою теорію права і держави, висвітлив свої принципи філософії історії, а також дослідив деякі питання етики. До того ж він досліджував центральні проблеми метафізики, показавши, зокрема, в «Критиці чистого розуму», що найважливіші проблеми метафізики — існування Бога, свобода і необхідність, безсмертя душі — неможливо вирішити науковими методами.

Філософія Канта сприяла розвитку німецького ідеалізму Фіхте, Шеллінга і Гегеля; його праці мають вплив на філософію дотепер.

Л. М. Свачій

Джерело: Астрономічний календар на 1999 р., с. 225—227