Докладніше про Урбена Левер’є
Французький астроном Урбен Жан Жозеф Левер’є народився 11 березня 1811 р. (помер23 вересня 1877 р.) у невеликому місті Сен-Ло (Нормандія). У 1833 р. закінчив Вищу політехнічну школу в Парижі і працював інженером у тютюновій компанії. Через два роки залишив цю роботу, щоб зайнятися хімічними дослідженнями під керівництвом Ж. Л. Гей-Люссака. Астрономією Левер’є зацікавився ще за студентських років, надрукувавши 1832 р. свою першу наукову астрономічну працю. З1837 р. він почав викладати астрономію в Політехнічній школі і відтоді присвятив себе тільки астрономії. Левер’є вивчав найбільш загальну проблему небесної механіки — сталість сонячної системи, тобто вплив взаємних збурень планет на сталість їхніх орбіт. Розв’язанням цього завдання вже успішно займався Лаплас. Розширивши його розрахунки, Левер’є одержав у 1839—1840 рр. точні межі для значень ексцентриситету та нахилу орбіт семи планет. Досягнення Левер’є в аналітичній теорії збурень були відзначені Паризькою академією наук, членом якої його обрали 1846 р.
У 1845 р. директор Паризької обсерваторії Д.Ф. Араго запропонував Левер’є зайнятися вивченням відхилень у русі Урана, які могли бути зумовлені дією на Уран невідомої планети сонячної системи. Левер’є створив точну теорію руху Урана і показав, що збурення його орбіти не можуть бути результатом дії Юпітера та Сатурна. Він почав пошуки невідомої планети, орбіта якої мала пролягати поза орбітою Урана. У мемуарі, опублікованому 31 серпня 1846 р., Левер’є подав розраховані ним точне положення невідомої планети та її видимий діаметр. Він надіслав результати своїх розрахунків декільком астрономам, які працювали на потужних телескопах, зокрема й астрономові Берлінської обсерваторії Йоганну Галле. Одержавши повідомлення 23 вересня 1846 р., Галле тієї самої ночі спрямував свій телескоп на ділянку неба, де мала бути нова планета. Поблизу зазначеного Левер’є місця він помітив зорю 8 величини, якої не було на карті неба. Наступної ночі Галле перевірив свої спостереження, помітивши, що невідоме світило перемістилося стосовно інших зір. То була нова, дев’ята планета сонячної системи. Славу відкриття нової планети поділив з Левер’є молодий англійський астроном Джон Адамс (1819—1892), який самостійно виконав розрахунки і так само правильно передбачив положення планети на небі. Але в Грінвічській обсерваторії, куди Адамс надіслав свої результати, не поспішали з організацією пошуків планети і знайшли її тільки після повідомлення про спостереження Галле.
Після відкриття Нептуна Левер’є очолив створену для нього кафедру небесної механіки в Паризькому університеті і з 1849 р. — кафедру астрономії. Підбадьорений успіхом, Левер’є поставив перед собою дуже складне завдання — переробити теорію руху всіх великих планет сонячної системи, проводячи обчислення з більшою точністю, ніж то робили раніше, та враховуючи всі взаємні збурення. Цю грандіозну роботу Левер’є завершив за місяць до своєї смерті.
1849 р. він одержав у загальній формі розкладення пертурбаційної функції, яка описує збурення орбіт планет. У розкладенні було 469 членів, які залежали від 154 спеціальних функцій. Ця робота послужила основою наступних досліджень. У 1861 р. учений завершив теорію і таблиці руху чотирьох планет земної групи — від Меркурія до Марса; у 1870—1877 рр. поширив розрахунки на чотири зовнішніпланети.
Вивчаючи рух Меркурія, Левер’є 1859 р. знайшов, що зміщення перигелія планети не можна пояснити впливом відомих тіл Сонячної системи. Для пояснення «зайвих» 38 дугових секунд, на які зміщується перигелій за сторіччя, він запропонував гіпотезу, за якою всередині орбіти Меркурія навкруг Сонця обертається ще одна планета. Пошуки гіпотетичного Вулкана не мали успіху, і зміщення перигелія Меркурія залишалося нез’ясованим до 1916 р., коли К. Шварцшільд, застосувавши загальну теорію відносності до небесної механіки, показав, що зміщення перигелія є єдиним помітним релятивістським ефектом в орбітальному русі планет. Таким чином, знайдене Левер’є розходження між справжнім і обчисленим за законами класичної механіки рухом Меркурія стало найпереконливішим доказом правильності теорії Ейнштейна.
Деякі інші праці Левер’є присвячені вивченню орбіт періодичних комет і метеорних потоків, дослідженню можливості утворення астероїдів внаслідок руйнування планети під дією припливних сил Юпітера. Левер’є був засновником Міжнародної метеорологічної служби, розробив і здійснив проект створення мережі метеорологічних станцій і системи швидкого повідомлення про бурі та шторми. 1854 р., після смерті Д. Араго, Левер’є став директором Паризької обсерваторії і займав цю посаду до кінця життя (за винятком 1870—1872 рр.). Він був членом багатьох академій наук Європи і одержав почесні нагороди Лондонського королівського товариства (медаль ім. Коплі 1846 р. за відкриття Нептуна) та Лондонського королівського астрономічного товариства (дві Золоті медалі — 1868 та 1876 рр.).
М. Г. Родрігес
Джерело: Короткий астрономічний календар 1977
